Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Служка, який стояв у кінці нефа, кинувся відчиняти двері. І відразу святе місце заполонив дим.
Розуміючи, що десь зайнялося, віряни поспішили до виходу. На центральній вулиці, за двісті метрів від церкви, палала будівля.
— З таким вітром, — крикнув якийсь чоловік у натовпі, — згорить увесь район.
Коли Ліна вийшла на сходи, у неї все похололо. Горів сусідній з їхнім будинок, Поліна лишилася вдома, щоб доглядати за Толею, який уже спав, бо ніколи не ходив на релігійні відправи. Разом з Оленою, яка однією рукою тримала скрипку, а другою — свого брата, вона побігла додому. Її серце мало не вискакувало з грудей. Віталій вільною рукою стискав футляр від скрипки, який не забув прихопити. Коли вони прибігли до свого будинку, його стінка з боку сусідньої будівлі, що горіла, вже зайнялася, і язики вогню лизали вікна третього поверху, кімнати, яку вони віддали тим двом жінкам, яких, на щастя, не було вдома. Але ця кімната була поруч із тією, де спав Толя. Ліна швидко оглянула натовп, хотіла знайти своїх дітей, але їх там не побачила. У ту мить, коли вона кинулася до будинку, який швидко охопив вогонь, якийсь чоловік, що здогадався про її намір, зупинив її порив.
— Там дуже небезпечно! — крикнув він перекриваючи гул натовпу.
Мешканці другого поверху спускалися в піжамах. Одна з жінок несла на руках дитину, яка плакала. А двері на третьому так і лишалися зачиненими. Ліна волала, намагаючись вирватися. Звук пожежного дзвону наближався, та вогонь усе збільшувався...
Олена, на яку ніхто не звертав уваги, відпустила Віталієву руку й кинулася до будинку. Вона злетіла по хитких сходах. На щастя, вони були з протилежного боку від будівлі, яка горіла й уже завалилася. Ускочивши в квартиру й побачивши вогненні сполохи за вікном, вона щосили закричала, щоб розбудити Поліну. Секундою пізніше віконне скло луснуло й розлетілося на друзки. Відступивши на крок, Олена закрила обличчя шарфом. Вогонь уже взявся за віконну раму. Не можна було втрачати ні секунди.
Знаючи, що Толя не може її почути, вона кинулася до спальні: хлопчик спав на своєму ліжку, не відаючи про нещастя. Вона потрясла його, та він не прокидався. Дівчина схопила його за плечі й потягла з кімнати, накульгуючи від напруги. Якийсь незнайомець прийшов на допомогу. Він узяв Толю й виніс назовні.
Обернувшись, Олена побачила Поліну, яку взяв у полон вогонь. Охоплена панікою, вона кричала про допомогу. Олена зняла пальто й почала збивати ним вогонь, щоб допомогти їй урятуватися. Поліна, скориставшись цією можливістю, вирвалася зі своєї в’язниці. Блузка її піжами вже загорілася. Вона дошкандибала до порогу квартири й впала на підлогу. Пожежник, який щойно дістався місця, видерся нагору по сходах, поспіхом загасив на ній полум’я й поніс униз.
— Слідуйте за мною, — наказав він Олені.
Не маючи чим дихати від диму, смілива дівчина сіла на сходах. Вона через силу переставляла ноги з однієї сходинки на іншу, аж до кінця сходів. Виснажена, вона впала на засніжену землю. Потім відчула, як хтось волочив її, щоб відтягнути далі від огнища.
Олена не могла осягнути реальність. Поліна з почорнілим, дуже обпеченим обличчям лежала поруч. А якась обпечена долоня вся в клаптях тремтить над її головою. Може, її власна? Десь далеко вона чула, як плаче Віталій, його плач зміщувався з гомоном голосів, що стояв довкруж. Виснажена, вона провалилася в туман, втративши свідомість.
8
Амос, 25 грудня 1914 року
Скуте морозом і кригою у цю різдвяну ніч село Амос засипало снігом. Високі стовпи білого диму виривалися з коминів і здіймалися до зоряного неба. Ледве закінчилася меса, як люди поспішили розійтися по домівках, щоб зустріти за столом Святвечір. Коні бігли риссю й передзвін дзвіночків линув у далину, лишаючи по собі музику свята.
Комерсант Едмон Лявальєр зібрав у себе все впливове товариство Амоса, щоб гідно відсвяткувати кінець цього 1914 року, що став неймовірно багатим на різні приємні сюрпризи. Довгий дубовий стіл, який йому привезли поїздом всього два дні тому, був гарно прикрашений.
Імельда, господиня дому, востаннє оглянула свій витвір, щоб пересвідчитися, що нічого не бракує, а потім запросила гостей приєднатися до неї у їдальні. Усі захоплено вдихали приємні запахи індички й гвоздики, що витали в повітрі. Нагода святкувати в молодому Абітібі випадала зрідка. Колонізація змушувала до тяжкої праці й давала мало перепочинку, та в цю різдвяну ніч потрібно було зупинитися.
Едмон сів у голові столу. Як тільки його гості посідали, він розгладив свої пишні вуса лівою рукою й підніс склянку.
— Я п’ю за наші цьогорічні звершення, — сказав він, — і звертаюся в першу чергу до вас, дорогий Екторе, і до вас, Артуре-Альберте. Відповідно як мер і президент Торговельної палати ви змогли завдяки своєму постійному втручанню переконати федеральний уряд будувати саме тут, на озері Духа, табір для інтернованих, який передбачувалося облаштовувати біля Белькурта. Ми вам невимовно вдячні, і я говорю від імені всіх комерсантів нашого муніципалітету. Дякуємо за вашу наполегливість, панове! Хочу побажати, щоб цей величезний проєкт усього лише за п’ять миль від Амоса забезпечив нам економічне процвітання на весь час, потрібний для того, щоб ми добре облаштувалися в нашому прекрасному краї Абітібі.
Вибух аплодисментів був йому відповіддю. Усі цінували роботу Ектора Отьє й Артура-Альберта Друена.
— Завдяки будівництву табору лісопильня працює на повну потужність, — зауважив Фелікс Тюркот.
— Що два дні я відвантажую хліб робітникам і солдатам, які зводять бараки Спіріт Лейку, — підхопив пекар Аркан.
— Перепис, який ми провели наприкінці осені, — наголосив мер, — засвідчив, що нас шістдесят вісім сімей, які проживають у селі Амос і його околицях, загалом п’ятсот чотири мешканці. У таборі Спіріт Лейк на додаток до гарнізону щонайменше у двісті солдатів до кінця 1915 року передбачається тисяча двісті в’язнів.
— А ще мені сказав комендант, що навесні сім’ї, які виявлять бажання, зможуть приєднатися до своїх чоловіків, — додав Друен.
— Вип’ємо за цю неочікувану манну небесну! — вигукнув Едмон, здіймаючи свою склянку.
Перед тим як знову сісти, він виголосив останній тост:
— За наших дружин, цих хоробрих жінок, які погодилися їхати з нами на малопривабливі землі Абітібі. Без вас поруч із нами, пані, жодна з наших мрій не здійснилася б. Саме ваша вірна присутність надихає й дає нам такі необхідні сили в боротьбі з ворожим кліматом
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон», після закриття браузера.
