Читати книгу - "Страшні історії від українських письменників"

Отже ж невістка таки сього їй не спустила та зараз і відрізала: «Адже ж ви, мамо, і тутечка усе порядковали: і чого­ скільки положити, і як запарювати, і місити…» Нічого свекрусі робити, перехопила зараз і каже: «А баранець де?»

От постановили невістки і баранця, і порося, і крашанки, і сало, і солі грудку, і хріну корінець, і усе, та й покрили хустками, у чому завтра нести усе на посвященіє.

Се ж пораються невістки, а дочки, дівки де? Еге! Звісно, що мати їми не так орудує, як невістками. На невістку скаже: «А внеси, доню, дрівець; а затопи, доню, піч; а перестав сюди, доню, жлукто…», та усе доню, та усе з ласкою. А на дочку так усе гримаючи: «Чи довго тобі казати, щоб ти достала оттам борщ та пополудновала; чи ти, дурна, знаєш, що як ти обідала, та й досі нічого не їла?» Або: «Чи договорюсь я тобі, щоб ти покинула пряс­ти та ляговилась швидше спати? Бач, яка неслухняна! Лихо з нею». Оттак-то усі матері нападають на дочок. Так і тут: мати застановила дівчат-дочок свічечку засвітити та перед образами приліпити; голуби, що наробили за піст з шпалерів, попричіпляти до стелі… Далі й гримнула на них: «Та доки вам там возитись? Ідіте швидше та вбирайтесь гарненько! Хіба не чуєте, що до церкви дзвонять? Але усе кричи та ворчи на них!» А далі каже невісткам: «А ви, мої невісточки-голубочки, змийте з мисника, попереполощіте мисочки, талірочки, ложечки поперемивайте, батьків ніж вигостріть печене краяти, лавочки позмивайте, хату виметіть та вже хоч не дуже прибирайтесь, а поспішайте до церкви».

Далі озирнулась до старого, аж у нього слізоньки на очицях. «Чого-бо ти, Уласе, мов журишся? От празник заходить, хвали Бога та повеселішай. Уставай же, уставай та йди на одіяніє. От бач, яка паска у нас хороша придалась? От і печений баранчик, і поросятко дуже мудро спечене… Та таки і усього удоволь, як і у людей; нічого гнівити Бога милосердного!..»

— Та я ж отеє, Домахо, лежу, дивлюсь, що тут напорано, та й згадав, як ми з тобою побралися: не було в нас ні кола ні двора, як там кажуть: без чарки горілки і без жодної хусточки відбули весілля своє; не було в нас ні батьків, ні людей, ні музики, нікому і ні під що було тан­цювати; звісно, хто до сиріт та ще й до бідних піде? Не вспіли одружитися, ти по наньмам, а я в батраки… усього випили!… Тепер же гляди, Домасю! є й хата, є й господарство, діточками Бог благословив і усім нас наградив, що й самі довольні, і є бідному за Христа ради подати. Спасибі тобі…

Та як скочить з полу, як пригорне до серця свою стару, як заплаче гірко, і каже:

— Спасибі тобі, моя старенька! Через тебе, через твою добрість, через твої труди нас Бог благословив усім, усім. Ходімо ж до церкви, подякуймо за Його милості! Я усе одіяніє простою у церкві: чи дасть Бог діждати на той год! Та й ви, молоді, не барітесь, ідіте швидше до церкви та не сидіте на цвинтарі: там тільки пустота та гріховодство. Стійте у церкві та слухайте, ніч не довга, не забаряться Христа дочитатись, виспитесь опісля.

Сказав та й пішов тихою ступою, підпираючись па­личкою.

Стара стала Богу молитися, поки молоді поуби­ра­ються, а ті собі і мотнулись: от дівчата кинулися у противну ­хату; а там на стіні край віконця дзеркало в них було, так шматочок, як з п’ятак; де-то чи купили, чи випрохали у панськім дворі та й приліпили тістом до стіни. От і кинулися до того дзеркала скиндячки на голову собі покладати, коси квітчати, намисто на шию ­чіпляти; плахти, запаски, червоні баєві юпки, суконні панчішки, червоні черевички… повдягали нові білі свитки, шитими рушничками підперезались і пішли собі мовчки, як тії павочки…

Поки ж вони одягалися, невістки знай у противну хату рип та рип! То буцімто вогню достати, то чаплію узяти… а тут аби б уздріти, як вийдуть відтіля дівчата, бо й їм, молодицям, треба було кинутись до дзеркала, так при дівчатах-бо не можна: зараз сміятимуться, що й замужні, а чепуряться; хіба без дзеркала вже і не вберуться? Як же вийшли дівчата, то й кинулись молодиці до того дзеркала: бачите, у старшої невістки два очіпка, один блакитний, другий вишневий, та третій кораблик; так вона хотіла приміряти, що їй буде краще до лиця, чи який очіпок, чи кораблик? Так як ти його без дзеркала вгадаєш? А молодша невістка дурна ще, недавно пішла заміж, не зна, що до чого: хотіла пак голову пов’язати платком, так старша не звеліла, бо для такого празника звичайніш узяти на голову очіпок. От як вирядились, пішли і сі.

А там і парубоцтво з старшими, жонатими братами, попідголювавши чуби, повдягавши нові свити з уразівського сукна, підперезавшись штепненько, повбували нові шкапові чоботи з підковами, що ще з п’ятниці мокли у дьогті… звісно, діти заможного батька, так їм-то у розкоші і жити! Побравши нові шапки козацькі, повалили лавою до церкви; та не до церкви; вже щоб парубок та так прямо і дійшов? Е, ні! Ще їм треба побіля цвинтаря засідати, та як йтиме купка дівчат, так треба кинутись на них, розпудити їх, ту вщипнути, тій тусана дати… А там ще й на цвинтарі, і там не без іграшок: де побачать, що на рундуках полягали дівчата, так їх і по­перекидають; або де купка сидить, то підкрадуться та по-ведмежому і ревнуть… а ті схоплюються, біжать, регочуться, лають… Що-то молодії літа! Було се колись і за нами! Ех! Та минулося! Що вже і споминати!..

А батьки, і матері, і усяк старий народ, усі у цер­кві; повнісінька набралась. Стоять з позасвічуваними свічками, хто слуха, а хто і окунів ловить, слухаючи, як славно чита одіяніє попович-хвильозоп, що відпросився з бурси на празники до нас у село. Та що за голос! Чита, а сам, як кармазин, червоний від натуги, піт з нього­ так і котиться, а він викрикує та голос виводить не на точках, а де строфа кінчається; хоч на половині слова, то так і викрикне, аж луна по лісу піде у одчинені двері. Так гарно, так гарно, що усе б його і слухав. Ну, та й звісно — пак: вже він недаром в бурсі вчиться: він на те хвильозоп!

Де ж наш Масляк? Може, він біля поповича стоїть та прислухається, як той гарно чита? Або, може, приту­лившись до стіни промеж старих людей, та туди ж з ними дріма? Або чи не у тій купці, що ген у куточку, зібралися круг пана Симейона, нашого таки дяка, та слухають, як він там шепчучи розказує, яке то лихо людям буде, як народиться анцихрист та буде православних людей мучити; як набіжать гоги та магоги[9], мов кримська татарва, та у тих людей, що не шанували духовного чину та не становили часто обідів, та будуть усю худобу одбирати; так, кажу, чи не промеж тими слухателями і наш Хома? Не знаю! Якби пак там був, то, може, сплакнув, слу­хаючи пана дяка, як і старий Кирик, що слухав-слухав, плакав-плакав та, дивлячись на дяка, що той аж употів розказуючи, вийняв з кишені гаманець, розв’язав