Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

Одна з мілф глянула на Софію, і в роті у дівчини зробилося кисло-кисло.

«Тиранозаврихи блядські», — визначила вона про себе.

За пів години офіціантка (яка тепер ще радикальніше нагадувала сильно слов’янизовану версію Скарлетт Йоганссон) принесла рахунок і рожеву візитівку.

Софії на мить здалося, що їй відчиняють двері до клубу. Але на картці було лише ім’я «Жанна», номер телефону й написане кульковою ручкою число з двома нулями.

— Що це? — Вона покрутила блискучим прямокутником перед кирпатим носиком офіціантки.

— Ви ж хотіли кунілінгус, юна леді? — усміхнулась білявка, демонструючи рівненькі білі зуби. — Там указано за годину. У євро. Можна завтра у вас, можна в мене. Я живу сама.

Софія відчула, як червона фарба заливає її обличчя. Вона залишила гроші на столику, підхопила пакет із підручниками і вибігла на вулицю. І лише біля власної домівки помітила, що й досі стискає в спітнілій руці рожеву картку.

Батько був удома. Коли Софія зайшла, він виглянув до коридору, подивився на дочку вибляклими очима й повернувся до телевізора. Дівчина пройшла на кухню. Кава з тістечком збудили апетит. Вона вигребла з холодильника кільце печінкової ковбаси і намазала нею кілька здоровенних шматків хліба. Налила собі кухоль чаю й кинула аж три ложки цукру. Але не встигла догризти другий бутер, коли дзенькнув вхідний дзвінок.

«Лічильник прийшли перевіряти. Най тато відчиняє», — вирішила Софія і хижо примірялась до третього шедевру швидкої кулінарії.

Цієї миті у дверях розквітло батькове обличчя.

— Там до тебе, — буркнуло воно і зникло.

Софія поклала бутер на тарілку й випурхнула до прихожої. Де тим часом звільнялася від чобітків Тася.

— Несподівано, — гмикнула Софія.

— Вважай, що я забула усе погане.

— А я ні.

— Щось не врубаюсь. — Тася обсмикала одяг перед дзеркалом і поправила зачіску. — Якого милого ти надулася?

— А ти подумай.

— Туплю, вибач.

— Ти мене ким назвала?

— Досвідченою дівчиною, — чітко вимовила, наче викарбувала кожний склад, Тася.

— А точніше?

— Давай не скандалити перед твоїм папанчиком, — примружила очі подруга. — Є розмова.

Тася кинула погляд на двері, за якими мурмотів батьків зомбоящик, і прослизнула в кухню. Софія рушила за нею.

— А це що? — Тася помітила на столі рожеву візитівку, схопила, придивилася до написів.

Софія подумки вилаяла себе останніми словами. Спробувала зробити байдуже обличчя.

— Знайома дала.

Тася недовірливо подивилась на подругу й піднесла картку до очей. Здавалося, вона обнюхує рожевий картон.

— І що ж це за знайома така?

— Офіціанткою працює.

— Де?

— У клубі в Любомира.

Тася уважно подивилася на подругу. Тоді прошепотіла:

— Ти мене дивуєш.

— Жанна — моя нова знайома. Мила дівчина. Дуже красива. Схожа на Скарлетт Йоганссон.

— Ти що, справді не втикаєш?

— Чого я не втикаю?

— У тебе ОСОБИСТА ВІЗИТІВКА ОФІЦІАНТКИ З «ДІВІНУСА»! — Тася карбувала кожне слово.

— Ну і що?

— У тебе візитівка профі з позначеною сумою. Таке дають лише клієнтам. Ти — клієнтка елітного клубу? За дуру кончену мене тримаєш? Де ти це знайшла?

— Ти, Тась, щось занадто добре розумієшся на профі, клієнтах, сумах. — Софія взяла з тарілки бутерброд. — Може, це не айтішник тобі бабки підганяє? Може, ти також...

— Я зараз зателефоную за номером на картці, — заявила Тася, не відриваючи погляду від Софіїного обличчя. — І спитаю цю Жанну про тебе.

— Ти не бикуй, подруго. — Софія вгризлась у бутерброд. — У себе вдома рогами вимахувати будеш. Картку МЕНІ дали, і МЕНІ вирішувати, телефонувати чи ні.

— А може, ти з нею в парі працюєш? Ви з нею домовились, так? Мені якось казали, що є такі клієнти, які хочуть пару — професіоналку з недосвідченою...

— Йобнулася на всю голову?! — Софія видерла в Тасі візитівку й виштовхала її до прихожої. — Вали звідси, давалка срана!

— Ти пошкодуєш! — пообіцяла Тася і раптом різко змінила тон: — Слухай, Зосю, ти не розумієш, ти зовсім-зовсім не врубаєшся в тему, — гарячково зашепотіла вона. — Це ніштяк, це справжні гроші. Я тобі не ворог. Я буду все робити, що ви скажете. Усе, що захочеш, присягаюся. Давай-но разом візьмемо цю тему. І з тією Жанною, якщо вона...

— Вали звідси, кажу! — уже кричала Софія. — Я зараз тата покличу.

— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.

— Знаю. Від блядства. Вали-вали.

— Ти не мальвіна, Зосю, ти алюра бубнова. — Очі Тасі сповнилися найчистішого й найотруйнішого презирства. — До мальвіни в тебе піпетка не доросла.

— Тобі краще піти, — почулось за спиною Софії.

Батько стояв на порозі своєї кімнати. Важкий, неголений, у запраній майці та спортивних штанях. Привид загиблого світу. Він дивився на Тасю важким поглядом. Тонка жилка на його скроні загрозливо пульсувала. Софія ледь не вдавилась бутербродом, закашлялась.

— Я вже йду, — кивнула Тася й почала взувати чобітки.

— І не приходь до нас більше. — Уперше за багато років Софія почула в батьковому голосі сталеві нотки.

Вона хотіла підтримати батька й так само твердо послати Тасю, але кашель не давав вимовити ані слова.

— Добре-добре, не прийду, не хвилюйтеся так. — Тася схопила сумочку й вибігла з квартири.

— Не дружи з нею, — уже звичним тоном мовив батько до Софії, — Це профура вокзальна. Доброму тебе не навчить.

— Н-не б-буд-у, — крізь черговий напад кашлю витиснула донька.

— От і молодка. Зроби-но й мені пару бутербродів.

— Угу.

— На ковбасі не економ.

— А я колись економила? — образилася Софія. Щире обурення чудесним способом придушило кашель.

— Я просто нагадую. — Голос батька потеплішав, а може, їй лише здалося.

У передній задзеленчав дзвінок.

Раніше Антона не бентежили сигнали домофона. Перед тим як відчинити двері, він, звісно, виводив на плазму картинку з камери, що оглядала майданчик перед під’їздом. Але ніколи не переймався, коли замість обличчя раптом бачив лише каптур батника або куртки.

Але цього разу, вийшовши до передньої, Антон мимоволі напружився.

Він нікого не чекав.

Екран показував лише каптур дощовика, що волого відблискував під