Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Також було поновлено процес реабілітації. У період з 1964 по 1987 рік було реабілітовано всього лише 24 особи. Тепер — почасти як реакція на відкриття у пресі — цей процес почався знову. Цього разу реабілітували тих, кого обійшли раніше: першими в цьому списку були Бухарін та ще 19 більшовицьких лідерів, засуджених під час чисток 1938 року. «Факти було фальсифіковано», — урочисто проголосив представник держави[1986]. Тепер казали правду.
Нові відкриття, історичні праці й літературні твори супроводжувалися відкриттями з радянських архівів. Ці відкриття робилися як радянськими істориками, котрі (як вони казали) усвідомили правду, так і Товариством «Меморіал». «Меморіал» було створено групою молодих істориків — деякі з них протягом багатьох років записували спогади уцілілих табірників. Серед цих істориків був і Арсеній Рогінський, засновник журналу «Память», який ще у 70-х роках з’явився спочатку в самвидаві, а потім і за кордоном. Група, що формувалася навколо Рогінського, почала укладати базу даних репресованих. Пізніше «Меморіал» також братиме участь у боротьбі за ідентифікацію похованих у братських могилах поблизу Москви і Ленінграда, а також у будівництві пам’ятників і меморіалів жертвам сталінізму. Після короткочасної невдалої спроби зайнятися політичною діяльністю «Меморіал» у 1990-х роках остаточно оформився як важливий центр вивчення радянської історії, а також осередок захисту людських прав у Російській Федерації. Рогінський залишився лідером товариства і одним з провідних його науковців. Невдовзі праці членів «Меморіалу» здобули серед фахівців з радянської історії в усьому світі високу репутацію за точність, вірність фактам і ретельну підкріпленість архівними даними[1987].
Зміни у громадській дискусії відбувалися з карколомною швидкістю, та становище не було таким простим, як це здавалося з боку. Навіть коли Горбачов запроваджував перетворення, які невдовзі привели до падіння Радянського Союзу, навіть коли Німеччиною і Сполученими Штатами котилися хвилі «горбіманії», Горбачов, як до нього Хрущов, глибоко вірив у радянський режим. Він ніколи не намагався переглядати фундаментальні принципи радянського марксизму чи досягнень Леніна. Він завжди мав на меті реформування і модернізацію Радянського Союзу, а не його руйнування. Можливо, через те, що довелося пережити його сім’ї, він був переконаний у важливості правди про минуле. Разом з тим спочатку здавалося, що він не бачить жодного зв’язку між тим минулим і сьогоденням.
З цієї причини публікація величезної кількості статей про сталінські табори, тюрми і масові вбивства не супроводжувалася масовими звільненнями ув’язнених дисидентів. У кінці 1986 року — незважаючи на те, що Горбачов готувався до відкритого обговорення «білих плям», незважаючи на те, що «Меморіал» почав відкрито закликати до будівництва пам’ятника жертвам репресій, незважаючи на те, що світ почав із захопленням говорити про нове радянське керівництво, — «Міжнародна амністія» знала імена 600 в’язнів сумління, які на той час перебували у радянських таборах, і підозрювала, що там їх насправді набагато більше[1988].
Одним із в’язнів був Анатолій Марченко, який помер під час голодування у Чистопольській тюрмі у грудні того року[1989]. Його дружина Лариса Богораз, яка приїхала в тюрму, побачила, що розрізане на розтині тіло чоловіка вартують троє солдатів. Їй не дозволили ні з ким поговорити в тюрмі — ні з лікарями, ні з іншими в’язнями, ні з представниками адміністрації; вона розмовляли тільки з політ-працівником на прізвище Чурбанов, який поводився з нею грубо. Він відмовився сказати, за яких обставин помер Марченко, не видав їй ні свідоцтва про смерть, ні довідки про поховання, ні історії хвороби, ні навіть його листів і щоденників. Разом з групою друзів і «почтом» тюремників з трьох осіб вона забрала Марченка і поховала його на міському кладовищі:
«Там було порожньо, віяв сильний вітер, нікого крім нас і Толиних супроводжуючих не було. Вони мали все потрібне під рукою, але розуміли, що ми не дамо їм підійти до могили; тож вони стояли з одного боку "до кінця операції", як один з них це назвав. Толині друзі сказали над могилою кілька прощальних слів. Тоді ми стали закидати могилу землею — спочатку руками, а потім лопатами…
Ми поставили білий сосновий хрест — сподіваюся, зроблений іншими в’язнями. На хресті я кульковою ручкою написала: “Анатолій Марченко 23.1.1938 – 8.12.1986…"»[1990]
Хоча влада оточила смерть Марченка завісою секретності, як розповідала пізніше Лариса Богораз, вона не могла приховати того, що «Анатолій Марченко помер у боротьбі. Його боротьба тривала 25 років, і він ніколи не викидав білого поразницького прапора»[1991].
Але смерть Марченка була не зовсім марною. Ймовірно, під дією хвилі негативних відгуків з приводу його смерті — заяви Л. Богораз передавалися по всьому світу, — Горбачов нарешті в кінці 1980-х років вирішив оголосити загальну амністію усім радянським політичним в’язням.
В амністії, яка назавжди закрила політичні тюрми Радянського Союзу, було багато дивного. Однак найдивнішим було те, як мало уваги вона до себе привернула. Все ж таки це був кінець ГУЛАГу, кінець системи таборів, у якій колись тримали мільйони людей. Це був тріумф руху за людські права, який перебував у центрі міжнародної уваги протягом попередніх 20 років. Це був справжній момент історичного перетворення, — а ніхто на нього не зважав.
Акредитовані у Москві журналісти написали кілька чергових статей, але, за одним-двома винятками, дуже мало авторів книжок про епоху Горбачова і Єльцина взагалі згадують про останні дні таборів. Навіть найкращі з численних талановитих журналістів, що працювали в Москві в кінці 1980-х років, були надто зайняті іншими темами: невмілими спробами реформування економіки, першими вільними виборами, змінами у зовнішній політиці, падінням Радянської імперії у Східній Європі, та розпадом самого Радянського Союзу[1992].
У самій Росії через ті самі події також ніхто не звернув на це великої уваги. Дисиденти, імена яких стали відомими у підпіллі, повернулися — і виявили, що їх більше ніхто не знає. Більшість із них були вже старими і відстали від часу. За словами одного західного журналіста, який працював у той час
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія ГУЛАГу», після закриття браузера.