Читати книгу - "Шлях Абая"

— Мабуть, такого важкого року, як нині, ніколи ще не було, Абай-ага. Навіть такий вправний, добрий працівник, як мій батько, і той не може сім’ю прогодувати. Мама каже, що коли б не моя стипендія, їй інколи і хліба не було б за що купити…

Аскар не соромився своєї бідності, йому не було чого приховувати. Всією душею, всіма своїми думками він кровно зв’язаний з трудовим людом. А ті, що безтурботно регочуть там, у сусідній кімнаті, почувають себе плоттю від плоті багатих нероб. Не поріг кімнати, а ціла прірва відокремлює їх від юних Абаєвих друзів, що глибоко зворушили душу поета своїм недитячим розумінням загального лиха.

Рахім заговорив про скрутне становище трудового населення міста:

— Цього року всім стало важче жити: і казахам, і татарам, і росіянам. Кажуть, це пояснюється не тільки лютою зимою, але й тим, що восени до міста прибуло багато переселенців з Росії; власне, вони йшли в Джетису, а як довідалися, що там була посуха, то й ринули назад, у Семипалатинськ. Місто велике, думали — тут якось проживуть. Але ж у всіх переселенців діти, а нема ні грошей, ні харчів, ні теплого одягу. Щоб не дати дітям померти з голоду, вони готові на яку завгодно роботу, хоч за горщик юшки, за шмат чорного хліба!

— А баям тільки того й треба,— озвався Асал.— Для них дармові робочі руки — велика радість! Вони звільняють своїх робітників,— мовляв, дуже дорого просите,— і наймають дешевих батраків…

Тепер Максут і Шакет теж посмілішали і почали розповідати про те, що чули дома від дорослих.

— У чинбарні і броварні та в затоні звільнили старих робітників, а взяли ці найдешевші робочі руки,— сказав тихо Максут.

— Баї звільняють — це ще не диво! — додав Шакет.— А ось підрядчики затонські теж туди пнуться. Мого батька і дядька Сеїта звільнили, Абай-ага.

Тут несподівано встряв у розмову своїм ламаним баском Усен:

— Та хіба річ у російських переселенцях? То ще півлиха. Але ж до міста з усіх околишніх сіл та аулів народ хмарою суне. Там неврожай, їсти нема чого — куди ж їм подітися? Ось вони і йдуть до міських багатіїв за саму юшку працювати!

Абай спитав Мурата, онука Дамежан, як живеться жатакам ближньої сторони. І кирпатий Мурат, блиснувши чорними очима, гаряче заговорив:

— Тільки голодні степовики, які прийшли з аулів Карашолаку, Шоптигаку та з жатаків Жоламану оббивають пороги у баїв, а міський робітник не буде свою робітничу гідність за шматок хліба та за миску юшки продавати. Він звик певну плату, хоч би той самий золотий, за свою працю одержувати. Міському робітникові тепер нема куди податися. Нема у нас заробітків, просто-таки дихати нема чим.

Урен дивився на маленького Мурата захоплено: «Ач, як говорить, нібито дорослий!» — і раптом, несподівано для самого себе, зареготав. За ним зайшлися реготом і інші хлопці. Деякі з них збентежилися мало не до сліз, але спинитися ніяк не могли. Надто довго сиділи вони статечно, провадячи серйозну розмову. Мурат зашарівся і сердито пробурмотів:

— Ну, чого регочете, хіба я збрехав?

У його ясних очах, звернених до Абая, були образа і прохання про допомогу.

— Діти, Мурат дуже добре говорив,— заступився за нього Абай.— Я ще ні від кого не чув того, що він сказав.

Підбадьорений Мурат розповів ще, як багатії — різники і торговці — знущаються з хлопців і жінок, коли ті приходять просити роботу: «Сороківця на день тобі вистачить чи, може, такій важній особі цього замалої», «Та вже кого, як не тебе, й найняти, баю?»

— Отак насміхаються з бідноти Сейсеке, Блеубай-хаджі і Жакин з Хасеном…

Рахім зі слів Абена передав Абаєві думку Павлова відносно переселенців:

— Чому саме цього року покинули вони насиджені свої гнізда і зринули сюди цілим народом? Виявляється, у самій Росії цей рік був теж важкий, неврожайний. І цар, побоюючись, що скупчення голодних людей у центрі країни може загрожувати його владі, вирішив переселити селян у такі краї, де землі багато, а народу мало…

Рахімові слова почув з сусідньої кімнати Жалель. Він підхопився з ліжка і став на порозі. Засунувши руки в кишені так, що відстовбурчилися поли святкового мундира, Жалель перевальцем підійшов до Рахіма. Косі його очі насмішкувато дивилися з-під м’ясистих повік. Хизуючись доброю російською вимовою, він заговорив, звертаючись до Рахіма:

— Ти що ж думаєш, Російська держава боїться якихось голодних мужиків, зовсім недавно звільнених від кріпацької залежності? Російське селянство звикло до свого скотського стану не з учорашнього дня. Замість говорити про те, чого не знаєш і розуміти не можеш, мовчав би краще!

Рахім хотів був відповісти йому, але Жалель тільки відмахнувся:

— Годі базікати, навіть слухати тебе не хочу!

— Ти помиляєшся, Жалель,— заперечив Абай із стриманою досадою.— Рахім правильно говорить. Якщо більшість народу бідує, голодує, то уряд може опинитись не тільки в дещо скрутному становищі, але й іноді навіть у небезпеці, а через це буває змушений вживати запобіжних заходів. Ти погано розумієшся на цих справах і судиш дуже поверхово.

І Абай, повернувшись спиною до Жалеля, знову заговорив з Рахімом. Жалель похмуро і вороже глянув на Абая і, не знаючи, що відповісти, вийшов.

Цієї ночі, після того як юні гості полягали спати, Абай покликав у свою кімнату Дармена. Лежачи на дерев’яному ліжку, він сказав Дармену:

— Давно придивляюся до сина нашого Какитая, до цього Жалеля, і ніяк не можу збагнути, чого саме його вирішив батько віддати в російську школу? Невже нема в нього спадкоємця більш достойного?

Дармен, який цілий вечір мовчки спостерігав Абая, милуючись, як добре той розмовляє з своїми гостями, зрозумів, що Жалель таки розсердив його.

— О Абай-ага, якщо цей не придатний до навчання, то інші й поготів! — Дармен розсміявся.— Приміром старший його син Дархан. Я сам чув, коли Какитай питав нашого Магаша, якої він думки про Дархана: «Як ти думаєш — виросте з нього хороша людина?» Магаш глянув на тупу фізіономію цього Дархана і відповів батькові жорстоким і правдивим жартом: «Звідки стати йому хорошим, сам подумай! Мені ще не доводилося бачити хорошу людину з таким лобом, як у нього. Один великий російський письменник так сказав про одного свого героя: «У його честі мідний лоб». Боюсь, що й син твій виросте міднолобим…» Після цієї розмови Какитай і віддав Жалеля до школи замість Дархана…

Абай невесело посміхнувся.

— Буває, що навчання перероджує людину,— відповів він, роздумуючи.—