Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Я більше Тобі, друже мій, не писатиму. Ти розважив мене своїми оповідками на схилку віку і підтримав, коли трапилося зі мною те нещастя. Бажаю Тобі довгих і здорових літ. І хай Твій прекрасний сад у Фірлеєві тішить людей і служить їм — так само, як і бібліотека Твоя та всі Твої книжки…

Пані Ельжбета Дружбацька закінчує лист і відкладає перо. Відсуває молитовну підставку, звернену в бік розп’ятого Христа, що висить на стіні, — кожний його зболілий м’яз вона вже знає напам’ять. Лягає навзнак на підлозі, обсмикує коричневу вовняну сукню, схожу на сутану, руки складає на грудях, наче небіжчиця, зір спрямовує в якесь ніщо, яке висить у повітрі. І так лежить. Уже навіть не намагається молитися, слова молитви її мучать, здаються переливанням з пустого в порожнє, перемелюванням всоте одного й того ж зерна, повного куколю, отруйного. Невдовзі їй вдається досягти специфічного стану й залишатися в ньому, доки не задзвонять до вечері. Важко описати цей стан. Дружбацькій вдається просто зникнути.

Єнта, яка присутня завжди, втрачає Дружбацьку з очей. Летить швидко, як думка, до адресата листа, що лежить на столі: якраз мочить спухлі ноги в цебрі. Сидить згорбившись; можливо, задрімав. Його голова схилилась на груди, він, здається, похропує. Ох, Єнта знає: те вимочування ніг уже не допоможе.

Останнього листа ксьондз Хмельовський вже не може прочитати, і він тижнями лежить нерозпечатаним на столі серед інших паперів. Ксьондз Бенедикт Хмельовський, рогатинський канонік, помирає від запалення легень. Якось нетерпляче й необачно він вибіг у сад, щойно засяяло сонце. Наступник Рошка Ізидор, хлопець молодий і недосвідчений, а також покоївка Ксенія зволікали з викликом лікаря аж до наступного ранку. Та й доїхати було непросто: дороги розмокли. Він помер спокійно, гарячка перед самою смертю спала, і він зміг висповідатися та прийняти єлеопомазання. На столі ще довго лежала книга, розгорнута на вражаючій гравюрі. Під нею були віршовані рядки, а поруч — переклад, зроблений рукою ксьондза.

Наступник отця Бенедикта, який прийняв плебанію у Фірлеєві, цілий вечір порядкував папери свого попередника, готуючись переслати їх у курію. Розпечатав і лист від Дружбацької, але не надто знав, хто ця жінка. Проте його здивувало, що ксьондз листувався з жінками: він знайшов цілу скриньку таких листів, старанно впорядкованих за датами і перекладених висушеними квітами, мабуть, аби міль не з’їла папір. Він не знав, що з ними зробити, бо до книг, які йому було наказано спакувати і вислати до львівського єпископства, вони якось геть не пасували. Певний час тримав скриньку біля ліжка й перечитував собі ті листи з приємністю, потім забув про них, заховав скриньку під ліжко, і там, у вогкій спальні плебанії, ті листи зітліли й перетворилися на мишачі гнізда.

В останньому листі Дружбацька писала ще, що найгіршими є два запитання: «чому?» і «навіщо?».

А проте я не можу стриматися, щоб їх не ставити. Тож відповідаю собі, що Господь Бог хоче нас, сотворених і грішних, сотворінням-таки й покарати. Сам же вмиває руки, щоб залишитися в наших очах милосердним. Шукає способів знищити нас опосередковано, так, аби це здавалося природним і неминучим, замість того, щоб убити нас власноруч, — адже цього ми збагнути точно не змогли б.

Міг же Бог зцілити Наамона з Тарду одним своїм словом, а проте велів йому йти і скупатися в ріці Йордані. Міг сліпого вилікувати самою силою своєю, але змішував слину з глиною й клав йому на очі. Міг би зцілити будь-кого, натомість вигадав аптеку, лікарів, трави та медикаменти. Його світ — то велика вистава.

Про повернення Молівди до життя

Молівда схуд і геть не схожий на того Молівду, який був кілька років тому. Гладенько поголений, тонзура майже непомітна, волосся коротко підстрижене. Виглядає молодшим. Його старший брат, військовий у відставці, трохи засоромлений цією зміною. Не розуміє, що сталося з Антонієм на старі літа. У Варшаві подейкують, що він закохався без пам’яті та взаємності в заміжню жінку, а та дала йому фальшиві знаки прихильності. І ось так замакітривши голову Молівді, кинула його. Його брат цього не розуміє, хоче вірити, що це неправда. Вже легше було б збагнути, якби йшлося про честь, про зраду, але якесь там кохання? Поглядає на брата з підозрою. Може, річ у чомусь іншому? Може, хтось його зурочив? Адже йому так добре велося у примаса.

— Я чудово почуваюся. Не дивися так на мене, брате, — каже Молівда і знімає сутану через голову.

Перед монастирем чекає карета, а в ній — одяг для Антонія Коссаковського, якого кличуть Молівдою. Одяг звичайний: штани, сорочка, польський жупан та скромний темний кунтуш, а до того пояс. Усе стримане. Настоятелеві монастиря він запропонував щедру пожертву золотом, але настоятель, здається, трохи розчарований. Молівда-бо здається вельми побожним: молився дні і ночі, лежав хрестом у каплиці, не відходив від ікони Матері Божої, Цариці Світу, яку вподобав. З братами заговорював рідко, в різних монастирських роботах брати участі не хотів, та й до тутешніх порядків звикнути йому було непросто. Тепер він іде попереду свого брата, полковника, рукою тримається за цегляну стіну, його босі стопи в сандаліях дратують брата: ноги мають бути взутими, найкраще — у військові чоботи. Босоніж ходять хіба що селяни чи євреї.

— Я використав увесь свій вплив, щоб ти потрапив до королівської канцелярії. Тебе підтримав сам примас, і це виявилося вирішальним. Усе лихе тобі було пробачено. Тобі дуже пощастило, Антонію. Їм важливо, що ти знаєш мови… Вдячності я ніякої не хочу, роблю це заради спокою душі нашої матері, царство їй небесне.

Коли карета рушає, Антоній зненацька цілує брата в руку і починає плакати. Полковник зніяковіло прокашлюється. Він сподівався, що Антоній повернеться достойно, по-чоловічому, як пасує шляхтичеві. Молодшого брата він вважає невдахою. Що його смикнуло йти до монастиря, коли в країні така розруха? Звідки ті напади меланхолії в час, коли держава під владою молодого і невпевненого в собі короля дедалі більше узалежнюється від цариці?

— Нічого ти, брате, не тямиш. Ти за мурами монастирськими сховався, доки країна у скруті, — каже він докірливо і, сповнений гіркоти, відвертається до віконечка карети.

І продовжує, звертаючись наче не до брата, а до краєвиду за вікном:

— Під час сейму посіпаки посла імператриці витягли за шкірку чотирьох представників Речі Посполитої, наче підлітків. Як наймитів їх виштовхали. І як ти гадаєш, дорогенький,