Читати книгу - "Американська трагедія"

— Увага, друзі! Я вам дещо розкажу! Чи то вчора, чи то сьогодні вранці на озері Біг-Бітерн перекинувся човен і двоє потонули. Мені це зараз сказала по телефону Бланш Лок, вона сьогодні в Бухті Третьої милі. Вона каже, що дівчину вже знайшли, а її супутника ще ні. Вони потонули десь у південній частині озера.

Клайд умить закам’янів і зблід. Губи його здавались безкровною смужкою, і очі, спрямовані в одну точку, бачили не те, що було перед ними, а далекий берег Біг-Бітерну, високі ялини, темну воду, що зімкнулась над Робертою. Значить, її тіло знайшли. Чи повірять тепер, як він сподівався, що його тіло теж там, на дні? Але треба слухати! Він повинен слухати, хоч у нього паморочиться в голові.

— Сумно! — зауважив Берчард Тейлор, перестаючи бринькати на мандоліні.— Хто-небудь знайомий?

— Бланш каже, що вона не чула ще подробиць.

— Мені це озеро ніколи не подобалось, — втрутився в розмову Френк Гаррієт. — Воно занадто відлюдне. Минулого літа ми з батьком і з містером Ренделом ловили там рибу, але недовго залишались. Там надто вже сумно.

— Ми були там три тижні тому. Пам'ятаєте, Сондра? — додав Харлей Бегот. — Вам ке сподобалось на озері.

— Так, пам'ятаю, — відповіла Сондра. — Дуже відлюдне місце. Не уявляю собі, кому і навіщо захотілось туди поїхати.

— Сподіваюсь, що це не хто-небудь із знайомих, — замислено сказав Берчард. — Це надовго зіпсувало б усі наші розваги.

Клайд несвідомо провів язиком по сухих губах і судорожно ковтнув, бо у нього пересохло в горлі.

— Напевне, у жодній сьогоднішній газеті ще нічого немає про це. Хто-небудь бачив газети? — спитала Вайнет Фент, яка не чула перших слів Сондри.

— Ніяких газет немає,— зауважив Берчард. — І однаково вони ще нічого не могли повідомити. Адже Сондрі щойно сказала про це по телефону Бланш Лок. Вона тепер у тих краях.

— Ах, справді.

«А все-таки, може, в шейронській вечірній газетці — як її… «Беннер», чи що?.. — уже є будь-які повідомлення? Якби дістати її ще сьогодні!» подумав Клайд.

І тут — інша думка! Господи, тільки зараз він уперше подумав про це: його сліди!., а що як вони відбились там, у грязюці, на березі? Він навіть не озирнувся, не подивився, так поспішав вибратися звідти. А вони ж могли залишитись. І тоді по них підуть. Підуть за чоловіком, якого зустріли ті троє! За Кліфордом Голденом! Його вранішні мандрування… Поїздка в автомобілі Кренстонів… І у них на дачі — його мокрий костюм! А як хто-небудь під час його відсутності вже побував у його кімнаті, все оглянув, обшукав, усіх розпитав… Може, відчинив чемодан? Який-небудь поліцейський! Господи! Цей костюм у чемодані! Чому він залишив його в чемодані і взагалі при собі? Треба було ще раніше сховати його… завернути в нього камінь і закинути хоч би в озеро. Тоді костюм залишився б на дні. І про що тільки він думав у такому жахливому становищі? Уявляв собі, що вдягатиме ще цей костюм?

Клайд встав. Він буквально задубів і морально, і фізично. Очі його на мить стали якимись скляними. Він мусить піти звідси. Він мусить зразу ж повернутися туди і позбутися цього костюма… закинути його в озеро… заховати де-небудь у лісі, поза будинком!.. Так, але не можна ж піти так раптом, зразу ж після цих балачок про по-тонулу пару. Яке враження він справить?

Ні, одразу подумалось йому. Будь спокійний… старайся не проявити ані найменших ознак хвилювання… будь холодний… і спробуй сказати кілька слів, що ні до чого не зобов’язують.

І от, напружуючи всю свою волю, він підійшов до Сондри і мовив:

— Сумно, правда?

Голос його звучав майже нормально, але міг першої-ліпшої хвилини зірватись і затремтіти, як тремтіли його коліна і руки.

— Так, звичайно, — відповіла Сондра, обертаючись до нього. — Я страшенно не люблю, коли розповідають про такі речі,— а ви? Мама завжди так тривожиться, коли ми з Стюартом тиняємось по цих озерах.

— Так, це зрозуміло.

Голос його став хрипким і неслухняним. Клайд вимовив ці слова із зусиллям, глухо і невиразно. Губи його ще більше стиснулись у вузьку безбарвну смужку, і обличчя зовсім побіліло.

— Що з вами, Клайд? — враз спитала Сондра, подивившись на нього уважливіше. — Ви такий блідий! А очі які! Що сталось? Ви нездужаєте сьогодні, чи це від освітлення?

Для порівняння вона кинула оком на інших, потім знов обернулась до Клайда. І розуміючи, як важливо йому мати вигляд не такий, який був, за її словами, зараз, він постарався по змозі опанувати себе і відповів:

— Ні, нічого. Напевно, це від освітлення. Звичайно, від освітлення. У мене… у мене був важкий день учора, от і все Мабуть, мені не слід було приїздити сюди сьогодні ввечері.— І він через силу усміхнувся неймовірною, неможливою усмішкою.

А Сондра, дивлячись на нього з щирим співчуттям, шепнула:

— Мій Клайді-маленький так стомився після вчорашньої роботи? Чому ж мій хлопчик не сказав мені цього вранці, замість того, щоб стрибати з нами весь день? Хочете, я скажу Френку, щоб він зразу ж відвіз вас назад до Кренстонів? Або, може, ви підніметесь до нього в кімнату і ляжете відпочити? Він і слова не скаже. Я спитаю його, добре?

Вона вже хотіла заговорити з Френком, але Клайд, смертельно зляканий її останньою пропозицією і водночас радий усякій приключці, щоб піти звідси, вигукнув щиро, але все-таки невпевнено:

— Ні, будь ласка, не треба, люба! Я… я не хочу! Це все пройде. Я піднімусь нагору потім, якщо захочу, або, може, поїду раніше додому, якщо ви теж трохи згодом підете звідси, але тільки не зараз. Я почуваю себе не дуже добре, але це минеться.

Сондра, здивована його неприродним і, як їй здалось, майже роздратованим тоном, одразу погодилась.

— Ну, добре, милий. Як хочете. Та коли ви нездужаєте, краще б ви дозволили мені покликати Френка, щоб він одвів вас у свою кімнату. Він не заперечуватиме. А трохи згодом — приблизно о-пів на одинадцяту — я теж попрощаюсь, і ми разом доїдемо до Кренстонів. Я відвезу вас туди, перш ніж їхати додому, а то хто-небудь інший збереться їхати і схоче вас підвезти. Хіба моєму хлопчикові такий план не подобається?

І Клайд відповів:

— Добре, я тільки піду чого-небудь випити.

І він зайшов в одну з просторих ванних кімнат будинку Гарріє-тів, замкнув двері, сів, — і думав, думав… про те, що тіло Роберти знайдено, що на обличчі її, може, залишилися синці від удару, що