Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— То що ж Ешлі, Меллі?

— Ти... приглянеш за ним?

— О так.

— Він схильний... до застуди.

Запала пауза.

— Приглянь... як він вестиме справи... ти зрозуміла?

— Так, зрозуміла. Я це зроблю.

Мелані напружилася щосили.

— Ешлі такий... непрактичний.

Тільки смерть могла присилувати Мелані на таке відступництво.

— Подбай про нього, Скарлет... але... так, щоб він не знав.

— Я подбаю і про нього, і про його справи, і він ніколи про це не дізнається. Я просто часом трохи радитиму йому.

Мелані над силу, але задоволено всміхнулася, глянувши знову в обличчя Скарлет. Поглядами своїми вони мовби скріпили угоду про те, що обов’язок уберегти Ешлі Вілкса від цього надто жорстокого світу одна жінка передає іншій, але з умовою, щоб його чоловіча гордість ніколи не зазнала ущербу.

Тепер вираз напруження зійшов з утомленого обличчя Мелані, так наче обіцянка Скарлет повернула їй спокій.

— Ти така розумна... така мужня... і завжди була така добра до мене...

На ці слова ридання прорвалося з горла Скарлет, аж вона мусила стулити рота рукою. Вона ладна була заревти, мов дитина, закричати на весь голос: «Я ж була така лиха! Я стільки тобі заподіяла кривди! Я ніколи нічого доброго не зробила для тебе! Це все було для Ешлі!»

Скарлет рвучко схопилася на ноги, прикусивши пальця, щоб стриматись. Їй знову прийшли на пам’ять Ретові слова: «Вона любить тебе. Тож нехай це буде твоїм хрестом». А тепер цей хрест став ще тяжчим. Недобре було, що вона всіляко силкувалася відбити в неї Ешлі. Але тепер, коли Мелані, що сліпо довіряла їй протягом усього життя, і в смертну свою годину являла до неї ту саму любов і довіру, стало набагато гірше. Ні, вона нічого зараз не зможе сказати. Не зможе навіть повторити тих своїх слів: «Зберися з силою, щоб вижити!» Вона повинна дати їй змогу піти з життя легко, без боротьби, без сліз, без смутку.

Прочинилися двері, й на порозі став доктор Мід, владно киваючи Скарлет. Вона схилилася над ліжком, тамуючи сльози, взяла долоню Мелані й приклала до своєї щоки.

— Добраніч,— сказала вона, і голос її прозвучав твердіше, ніж вона сподівалася.

— Обіцяєш мені...— почувся шепіт, цього разу вже зовсім тихий.

— Все що хочеш, дорогенька.

— Капітан Батлер... будь добра до нього. Він... так тебе кохає...

«Рет?» — приголомшено подумала Скарлет: у словах Мелані вона не добачила ніякого сенсу.

— Так, звичайно,— відказала вона механічно і, легенько поцілувавши долоню Мелані, поклала її назад на ліжко.

— Скажіть дамам, нехай зразу ж увійдуть,— прошепотів їй лікар, коли вона виходила в двері.

Затуманеними від сліз очима вона побачила, як Індія і Туп пройшли за лікарем у кімнату, притримуючи сукні, щоб не шелестіли. Двері причинилися за ними, і в домі запала тиша. Ешлі ніде не було видно. Скарлет прихилилася головою до стіни, мов пустотливе дитя, якого за кару поставили в куток, і потерла зболене від стримуваних ридань горло.

За тими дверима відходила з життя Мелані, а разом з нею відходила в небуття й та сила, на яку підсвідомо вона, Скарлет, спиралася стільки років. Чому, ну чому вона досі не усвідомлювала, як сильно любила й потребувала Мелані? Але хто б міг подумати, що ця маленька невдатна собою Мелані виявиться носієм такої сили? Мелані, що соромилася до сліз перед чужими людьми, що остерігалась висловити власну думку, що страшилася осуду старших дам, Мелані, що боялася кишнути й на гусака? І все-таки...

Скарлет подумки шугонула в минуле, до того спекотного тихого пополудня в Тарі багато років тому, коли сірий димок знімався вгору над трупом у синій уніформі, а Мелані з Чарлзовою шаблею в руці стояла вгорі на сходах. Скарлет пригадала, яка ту хвилину промайнула у неї думка: «Ну й дурна! Таж вона насилу може вдержати в руці шаблю!»

Але тепер вона знала, що якби постала потреба, Мелані збігла б сходами вниз і вбила того янкі — або загинула сама від його руки.

Так, Мелані стояла там у той день з шаблею у своїй тендітній руці, готова битися за неї, Скарлет. І тепер, сумовито оглядаючись у минуле, Скарлет усвідомила, що Мелані завжди з шаблею в руці стояла обік неї, що вона була сповнена любові й ненав’язлива, як тінь, що вона самовіддано й ревно боронила її у боротьбі з янкі, пожежею, голодом, злиднями, громадською думкою і навіть зі своєю, такою дорогою їй, ріднею.

Скарлет зрозуміла, що ця шабля, яка полискувала в обороні її від світу, тепер уже повік лишатиметься в піхвах, і відчула, як слабнуть її власна мужність та самовпевненість.

«Меллі — єдина подруга, яку я мала,— зажурено подумала вона,— єдина жінка, окрім мами, яка по-справжньому любила мене. Вона й вдачею схожа на мою маму. До неї горнулися всі, хто тільки її знав».

Раптом їй здалося, ніби то Еллен лежить там за причиненими дверима, вдруге покидаючи цей світ. А вона, Скарлет, раптом знову опинилася в Тарі, одна перед лицем ворожого світу, і з гірким усвідомленням того, що в житті не вистояти, коли тебе не підтримує хтось, наділений неймовірною силою слабкого, лагідного й ніжного серця.

*

Скарлет стояла в холі, розгублена й перелякана, а відблиски полум’я з каміна у вітальні кидали високі тьмаві тіні на стінах довкола. В будинку панувала цілковита тиша, і це безгоміння просякало Скарлет, мов холодна мжичка. Ешлі! Де Ешлі?

Вона підійшла до дверей вітальні, шукаючи його, як закоцюбле звіря шукає вогню, але Ешлі там не було. Їй треба знайти його. Вона відкрила для себе силу Меллі й свою залежність від неї і тут-таки й втратила її, але ж залишався Ешлі. Був ще Ешлі, дужий і розумний, здатний втішити. В Ешлі та його коханні набереться вона сили, яка допоможе їй побороти власну слабкість і приборкати страх, яка додасть їй мужності й заспокоїть у смутку.

Він, певно, у себе в кімнаті, подумала вона і, навшпиньки пройшовши через хол, тихенько постукала до нього в двері. Оскільки відповіді не було, вона поштовхом відчинила їх. Ешлі стояв біля туалетного столика й дивився на пару латаних рукавичок Мелані. Спершу він узяв у руки одну й приглянувся до неї, наче вперше її бачив. Потом поклав назад,— обережно, ніби скляну,— і взяв другу.

Скарлет озвалася тремтячим голосом: «Ешлі!» — і