Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Так.

— Тоді до побачення, — сказав він. — Щасливої дороги. Педуцці збудить вас і поїде разом з вами.

— До побачення, синьйоре майор.

— До побачення. Кажуть, австрійці готуються до наступу, але я не вірю. Не хочу вірити. Та нехай хоч як, а це буде не тут. Джіно вам усе розкаже. Телефонний зв'язок тепер безперебійний.

— Я дзвонитиму вам щодня.

— Дуже вас прошу. На добраніч. Не давайте Рінальді пити стільки коньяку.

— Спробую.

— На добраніч, священику.

— На добраніч, синьйоре майор.

Він пішов до свого кабінету.

РОЗДІЛ XXVI

Я підійшов до дверей і виглянув надвір. Дощу вже не було, але стояв густий туман.

— Піднімемось до мене нагору? — запитав я священика.

— Хіба що на кілька хвилин.

— Ходім.

Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священик сів на моє — ординарець уже постелив мені постіль. У кімнаті було темно.

— Ну, — сказав священик, — то як ви насправді себе почуваєте?

— Та все гаразд. Тільки оце сьогодні стомився.

— Я теж стомився, хоча й не було чого.

— Що чути на фронті?

— По-моєму, війні скоро кінець. Не знаю чому, але так мені здається.

— З чого?

— Ви бачили, який став наш майор? Сумирний, правда? От і багато хто тепер так.

— Я й сам щось таке відчуваю, — сказав я.

— Літо було жахливе, — провадив священик. Тепер він був упевненіший, ніж тоді, коли я бачив його востаннє.— Ви навіть уявити собі не можете, що діялось. Усе те треба було побачити на власні очі. Цього літа багато хто зрозумів по-справжньому, що таке війна. Є офіцери, яких я вважав нездатними це зрозуміти, але й вони зрозуміли.

— Що ж буде? — Я водив рукою по ковдрі.

— Не знаю, але гадаю, що довго так тривати не може.

— То що ж буде?

— Складуть зброю.

— Хто?

— І ті, і ті.

— Дай боже, — сказав я.

— Ви не вірите в це?

— Не вірю, що й ті, і ті складуть зброю водночас.

— Мабуть, таки ні. Навряд чи можна цього сподіватись. Та коли я бачу, як змінилися люди, я не припускаю, щоб таке могло тривати далі.

— Хто здобув перевагу цього літа?

— Ніхто.

— Австрійці здобули, — сказав я. — Вони не віддали Сан Габрієле. Вони й здобули перевагу. Вони не складуть зброї.

— Якщо вони почувають те саме, що й ми, можуть і скласти. Вони теж пройшли через усе те страхіття.

— Ніхто не складає зброї, маючи перевагу у війні.

— Ви руйнуєте всі мої сподівання.

— Я просто кажу те, що думаю.

— То ви думаєте, що все воно триватиме ще хтозна-доки? І нічого не станеться?

— Не знаю. Я думаю тільки, що австрійці, здобувши перевагу, не складуть зброї. Лише поразка робить людей християнами.

— Австрійці й так християни, за винятком босняків.

— Я не про віровизнання. Я про саму віру.

Він промовчав.

— Ми всі тепер сумирніші, бо нас побито. А хто зна, яким би ще став наш спаситель, коли б апостол Петро врятував його тоді в саду.

— Він лишився б такий самий.

— Не думаю, — сказав я.

— Ви руйнуєте всі мої сподівання, — повторив священик. — Я вірю, що має щось статися, і молюся за те. Відчуваю, що воно вже зовсім близько.

— Може, щось і станеться, — сказав я. — Але тільки з нами. Добре було б, якби вони почували те саме, що й ми. Але вони нас побили. Вони почувають себе краще.

— Багато солдатів завжди почували те саме. І зовсім не через те, що їх побито.

— Їх побито, щойно почалася війна. Тоді, коли їх забрали від їхніх господ і запроторили на фронт. Тим-то селянин і мудрий, що зазнав поразки на самому початку. Дайте йому владу, то побачите, який він мудрий.

Священик не сказав нічого. Він думав.

— Я й сам тепер пригнічений, — сказав я. — Через те просто не думаю про всі ці речі. Не думаю, а проте, коли починаю говорити, вони спадають на думку самі собою.

— А я на щось сподівався.

— На поразку?

— Ні. На щось інше.

— Нічого іншого немає. За винятком перемоги. Та це може бути тільки на гірше.

— Я довго сподівався на перемогу.

— Я теж.

— А тепер не знаю.

— Щось буде: чи те, чи те.

— Я вже не вірю в перемогу.

— І я ні. Але не вірю і в поразку. Хоч це, може, буде й на краще.

— У що ж ви вірите?

— У сон, — сказав я.

Він підвівся.

— Пробачте, що я так засидівся. Але я дуже люблю розмовляти з вами.

— Я дуже радий, що ми знов поговорили. А про сон я сказав просто так, не мавши нічого на думці.

Ми встали й у темряві потиснули один одному руки.

— Я тепер ночую у триста сьомому, — сказав він.

— Завтра вранці я виїжджаю на пост.

— Побачимось, коли приїдете.

— Десь прогуляємось і поговоримо. — Я провів його до дверей.

— Не спускайтеся, — мовив він. — Добре, що ви повернулись. Хоч для вас воно й не дуже добре. — Він поклав руку мені на плече.

— Непогано й для мене, — сказав я. — Добраніч.

— Добраніч. Чао!

— Чао! — сказав я. Мені страшенно хотілося спати.

РОЗДІЛ XXVII

Коли прийшов Рінальді, я прокинувся, але він не заговорив до мене, і я знову заснув. Уранці я одягнувся й пішов ще вдосвіта. Рінальді не прокинувся.

Я ніколи перед тим не був на Баїнзіцці, і мене брало дивне відчуття, коли ми їхали берегом річки, де мене поранило, а потім почали підніматися схилом, який тоді ще був у руках австрійців. Там проклали нову круту дорогу, що нею раз по раз проїжджали ваговози. Далі дорога виходила на плоскогір'я, і я побачив попереду гаї і круті пагорби, оповиті туманом. Ті гаї було захоплено швидко, і вони лишилися цілі. Ще далі, де дорогу не прикривали пагорби, її замаскували з боків і зверху солом'яними матами. Кінчалась дорога в напівзруйнованому селі. Далі була передова. Довкола стояло багато артилерії. Будинки були сильно поруйновані, однак налагоджено все добре.

І скрізь впадали в око покажчики. Ми знайшли Джіно, і він напоїв нас кавою, а потім ми вдвох пішли оглядати пости, і я познайомився з деякими людьми. Джіно сказав, що далі на Баїнзіцці, у селі Равне, стоять англійські санітарні машини. Він був дуже високої думки про англійців. Обстріли ще й досі трапляються, сказав він, але поранених небагато.