Читати книгу - "Необхідні речі"

Проте він знав, що це так. А що ще можна побачити на зображенні з відеопрогравача на екрані телевізора, який навіть не підключений, зате працює? Що ще, як не правду?

«Брехню! – викрикував голос Браяна Раска, але був далекий і легко ігнорований. – Брехню, шерифе, брехню! ЦЕ БРЕХНЯ!»

Тепер він уже бачив номерні знаки «скаута». 24912 В. Номерні знаки Енні.

Раптом позаду «скаута» Алан побачив ще один відблиск. Скорочуючи відстань, стрімко наближалося ще одне авто.

Надворі з монструозним рушничним ляскотом вибухнув Олов’яний міст. Алан не подивився в тому напрямку, навіть не почув цього. Кожна унція його уваги була зосереджена на екрані червоного «соні», де Енні з Тоддом наближалися до дерева, що стояло між ними і рештою їхніх життів.

Авто позаду них їхало на швидкості десь сімдесят, може, вісімдесят миль на годину. Поки «скаут» наближався до позиції оператора, друге авто – яке наразі неможливо було розпізнати – наближалося до «скаута». Енні, очевидно, також його бачила: «скаут» почав прискорюватись, але швидкість була замала. І було вже запізно.

Друге авто – лаймово-зелений «додж челленджер», припіднятий ззаду так, що ніс націлений на дорогу. Через затінені вікна можна було ледве розгледіти захисну дугу, витягнуту всередині під стелею. Задній бампер укривали наліпки «ГЕРСТ», «Ф’ЮЛЛІ», «ФРЕМ», «КВЕЙКЕР СТЕЙТ»… Хоча на касеті не було звуку, Алан ледь не чув вибухи й тріск вихлопів, що виривалися з прямоточних глушителів.

– Туз! – викрикнув він, з болем усвідомлюючи правду.

Туз! Туз Меррілл! Помста! Ну звісно! Чому він досі про це не подумав?

«Скаут» пронісся перед камерою, що повернулася праворуч за ним. Алан мав одну мить, щоб зазирнути всередину, і так, там сиділа Енні з пейслевою шаллю, яку того дня пов’язала собі на волосся, і Тодд у футболці «Зоряний шлях». Тодд визирав на авто позаду. Енні зиркала в дзеркало заднього огляду. Її обличчя він не бачив, але тіло напружено схилилося вперед, напинаючи плечовий пасок безпеки, як тятиву. Алан зміг востаннє мигцем побачити їх – дружину й сина – і частково зрозумів, що не хоче їх отак бачити, якщо змінити результат надії немає: він не хотів бачити жах їхніх останніх секунд життя.

Але шляху назад немає.

«Челленджер» стукнув «скаут». Удар був несильний, проте Енні перед тим прискорилася, тож цього вистачило. «Скаут» не вписався в поворот і з’їхав із дороги в бік гаю, де його вже очікувала велика сосна.

– НІ! – скрикнув Алан.

«Скаут» влетів у рів і вилетів з нього. Його підкинуло на два колеса, тоді опустило, після чого він із безшумним хрускотом угатився в дупло сосни. Ганчір’яна лялька з пейслевою шаллю у волоссі вилетіла через лобове скло, врізалася в дерево й відскочила в підлісок.

Лаймово-зелений «челленджер» зупинився на узбіччі.

Водійські дверцята відчинилися.

Туз Меррілл вийшов із машини.

Він дивився на руйновище «скаута», що вже ледве виднівся крізь пару, яка виринала з розірваного радіатора, і сміявся.

– НІ! – знову закричав Алан і обома руками штовхнув відеопрогравач зі скляної шафи.

Той повалився на підлогу, проте не розбився, а коаксіального кабеля не вистачило зовсім трішки, тому він вискочив. По екрану пробігла хвилька шуму, але оце й усе. Алан бачив, як Туз залізає назад у машину, не припиняючи сміятись. Тоді вхопив червоний телевізор, підняв його над головою, обернувся наполовину і метнув ним об стіну. Відбувся спалах, почувся порожній вибух, а тоді нічого, крім гулу відеопрогравача, всередині якого досі прокручувалася плівка касети. Алан копнув його, і пристрій милосердно затих.

«Їдь по нього. Він живе в Мекенік-Фоллз».

Це був новий голос. Холодний і божевільний, але в ньому звучала своя безжальна раціональність. Голос Браяна Раска зник, тепер залишився цей, що повторював одне й те ж раз за разом.

«Їдь по нього. Він живе в Мекенік-Фоллз. Їдь по нього. Він живе в Мекенік-Фоллз. Їдь по нього. Їдь по нього. Їдь по нього».

З іншого боку вулиці почулися ще два монструозні рушничні вибухи, коли майже одночасно розірвалися перукарня й похоронний зал Семюелса, відригуючи склом і горілим сміттям у небо й на вулицю. Алан не звернув на це уваги.

«Їдь по нього. Він живе в Мекенік-Фоллз».

Алан ухопив банку «Жуй-смакуй» не роздумуючи, просто тому, що приніс її з собою і тому повинен забрати. Перетнув приміщення до дверей, стираючи попередню стежку зі слідів до нерозпізнаваності, і вийшов з «Необхідних речей». Вибух для нього не важив. Обірвана палаюча діра в ряді будівель на дальньому кінці Мейн-стріт також не важила. Розсипи деревини, скла й цегли на вулиці не важили йому. Касл-Рок і всі мешканці, включно з Поллі Чалмерз, не важили йому. У нього є одна справа в Мекенік-Фоллз за тридцять миль звідси. Це йому важить. Як на те пішло, це єдине, що йому важить.

Алан обійшов до водійського боку універсала. Кинув на сидіння пістолет, ліхтарик і жартівливу банку горіхів. В уяві його долоні вже зімкнулися навколо горла Туза Меррілла й почали стискати.

5

– АНІ РУШ! – знову скрикнув Норріс. – АНІ РУШ, СТОЯТИ НА МІСЦІ!

Він подумав, що йому неабияк пощастило. Він усього за шістдесят ярдів від в’язничної камери, у яку задля безпеки й запроторить Дена Кітона. А стосовно іншого… ну, це залежатиме від того, що ж оті тут замислили, так? Вони мають вигляд не зовсім тих, які допомагають хворим і заспокоюють стражденних.

Поліцейський Прайс перевів погляд від Норріса на чоловіків, що стояли біля старомодного дощаного знака зі словами «СУД ОКРУГУ КАСЛ». Тоді знову глянув на Норріса. Туз і тато Зіппі перезирнулися. Тоді обоє почали опускати руки до руків’їв пістолетів, що випиналися понад поясами штанів.

Норріс спершу підняв дуло револьвера в небо, як його й навчили діяти в таких ситуаціях. Тепер, дотримуючись процедури, він узяв правий зап’ясток у лівий кулак і опустив револьвер. Якщо вірити книжкам, вони не усвідомлять, що ствол націлено прямісінько між ними. Кожен вважатиме, що Норріс цілить у нього.

– Руки геть від зброї, друзі-бобри. Вже!

Бастер зі своїм другом знову перезирнулися й опустили руки на боки.

Норріс швиденько зиркнув на Прайса.

– Ти, – кинув він. – Прайсе. Не хочеш мені трішки допомогти? Це якщо ти не надто втомився.

– Що ви робите? – запитав Прайс.

Голос його звучав стривожено, й було видно: Прайс не мав охоти долучатись. Усі можливі вечірні дійства, аж до знищення моста, звели його до статусу звичайного спостерігача. Видно, йому було незручно повертатися до активнішої ролі. Події розвиваються занадто швидко й серйозно.

– Арештовую цих двох мразюків, – гаркнув Норріс. – А по-твоєму, це на що, блядь, схоже?

– Оце собі заарештуй, – промовив Туз і тикнув йому фак.

Бастер зайшовся високим співучим сміхом.

Прайс нервово подивився на них, а