Читати книгу - "Пан Ніхто"

побачив, що поліцай теж прискорив ходу, і я, ледве завернувши на Вестерброгаде, побіг щодуху, сподіваючись перетнути бульвар і зникнути у протилежній вулиці. Поліцай щось вигукнув, а потім розляглося оглушливе сюрчання. Я побіг ще хутчіш, але перш ніж добіг до наміченого рогу, побачив, що звідти вискочив інший поліцай.

Єдиним можливим напрямком втечі залишався найнебезпечніший: середина самої Вестерброгаде. Я побіг по асфальту, петляючи серед машин, чуючи, що в мене за спиною сюрчать уже кілька поліцаїв. Потік машин раптом урвався й застиг у незвичній непорушності, люди з обох тротуарів вимахували руками або витріщалися на мене, і що найбільш неприємно, навпроти, серед машин, несподівано з'явилася ціла група поліцаїв.

Я вже добіг до тієї частини бульвару, де він стає величезним мостом над районом вокзалу. І саме в ту мить, коли навпроти з'явилися поліцаї, мій слух вловив стукіт поїзда, що відходив. Та з поїздом чи без нього зараз для мене міст був єдиним можливим порятунком, як і лезо для гоління у моєму кошмарі, і я, вже нічого не тямлячи, перескочив парапет і стрибнув у порожнечу.

________

Науколо мене темно, і я не знаю, чи це темрява ночі, чи черговий приступ. Потім я вирішив, що черговий приступ минув або ще не настав, що в даному разі однаково. Я встановив, що лежу у величезній трубі, де смердить асфальтом, і через силу згадую, немов дуже давнє і майже забуте, як я добрався до цієї покинутої біля насипу труби, вистрибнувши на ходу з товарного вагона.

Падаючи з мосту, я влучив точно в середину товарного вагона, і ця випадковість урятувала мене. Щоправда, вагон був завантажений не бавовною, а кам'яним вугіллям, і я зараз усім тілом відчував наслідки тієї подробиці.

Я вистрибнув з поїзда за кілька кілометрів від станції ціною двох-трьох додаткових синців. А потім досить довго блукав околицями, поки не натрапив на цю велетенську трубу, покинуту край насипу такої ж покинутої колії. Спочатку я збагнув, що труба, навіть покинута серед поля, не дуже надійне сховище, але вона майже заросла бур'яном, а в мене вже не було більше сили, бо тимчасове напруження мене залишило і я відчував, що кожної миті можу знепритомніти.

А потім я справді знепритомнів, але це сталося вже в трубі, бо мені пригадалися запахи асфальту й остання моя смутна думка: «Добре, що її обмазали асфальтом… асфальт ізолює цемент… ізолює тебе від холоднечі цементу… добре, добре…»

________

До мене долинули сухі постріли з автомата, і щось просвистіло над головою у пожухлому від спеки листі.

— Треба добігти он до того каменя і кинути в них одне-два сталевих яйця, — промовив Любо Ангелов.

Любо говорив у неозначеній особі, але ці слова стосувалися мене, бо його самого поранено в ноги, а в Стефана так влучили, що він навряд чи вийде живий з цього гайочка.

Власне, це навіть не гайок, а жалюгідні кущики посірілої зелені понад урвищем, жалюгідний затишок давніх спроб затримати руйнування схилів. І ми троє причаїлися під рідким листям, поки оті, нагорі, тренуються у стрільбі по наших головах.

— Треба перебігти до того каменя… — повторив Любо.

«Отой камінь» такий же, як і решта, тобто не дає ніякого прикриття. І коли Любо говорить про «отой камінь», а не про інший, то тільки тому, що лише звідти можна закинути гранату у гніздо бандитів.

Скелястий хребет пагорба піднімається пустельний і страшний, попелясто-сірий під білим розпеченим небом. Треба перетнути отой зловісний схил, над яким свистять кулі, й залишитися живим. Треба подолати оці спечні й голі межі смерті й уціліти. А коли загинеш… що ж, ти не перший, хто наклав головою… важливо тільки не загинути до того, як жбурнеш гранату.

Знову залунали постріли, уривчасті й рідкі, бо оті, нагорі, певно, бережуть набої. Я спробував підвестися, але ноги в мене важкі, немов налиті свинцем, і я знаю з досвіду, що це свинець страху. «Нумо, Емілю, твоя черга, хлопче мій!» — як завжди у такі хвилини, кажу я собі, аби переконати, що наступне — лише неминучий маленький іспит. Підводжуся останнім зусиллям волі. Але напруження потрібне тільки для першого кроку. А за мить ноги самі понесуть мене через сипкий хребет кам'янистого горба.

Я біг, зігнувшись удвоє, і немов уві сні чув тонкий посвист куль навколо і, відчувши гострий жар у плечі, продовжував бігти уперед, і час наче зупинився, закутий в одну безмежну мить жару, болю й сліпучого світла. А потім одне за одним я жбурнув три сталевих яйця, і вибухи, здавалося, розтрощили дамбу часу, бо він знову почав капати секунда по секунді, наче стукав в одному ритмі з пульсом моїх скронь.

Я випростався, щоб пересвідчитися, чи отих справді знешкоджено, але западина простиралася переді мною безмовна і пуста.

— Нагорі нікого нема! — закричав я, біжачи назад.

Однак кущі зів'ялої акації внизу теж безмовні й пусті.

— Любо, де ви? — знову закричав я.

Потім закричав ще раз і знову роздирав горлянку криком, бо думав, що слід кричати гучніше, оскільки Любо і Стефан після вибухів одійшли вже далеко. А тоді раптом здогадався, що кричу марно, бо навколо немає ніякого Любо, ані взагалі живої душі, і я зовсім самотній серед пустки й пустельної спеки.

________

— Вони нас купили, — сказав я. — Кинувши гранати, я вискочив нагору, але там нікого не було.

А говорив це Любо, бо кінець кінцем я знайшов його. Він сидів на купі каміння, а Стефан віддавав душу богові.

— Це ми із Стефаном викурили їх, — пояснив мені Любо. — Ми зайшли з другого боку і викурили їх, бо подумали, що ти можеш злякатися.

— Дурниці, — відказав я, намагаючись приховати образу. — Ти знаєш, що я вмію скручувати в'язи страхові. Смерть не така вже й страшна.

— Ти нічого не розумієш у цих справах, — проказав з блідою усмішкою Любо. — Ти ще не вмирав, аби знати, що це…

— Дурниці, — повторив я. — Я не раз помирав і маю точне уявлення про це…

— Ти завжди був трошки того, Емілю, — знову усміхнувся Любо, покрутивши пальцем біля скроні. — Ти при кожній небезпеці уявляєш, що помираєш, але я, вже справді мертвий, можу тобі сказати, що, на щастя чи нещастя, є лише одна смерть. Діждися її, а тоді поговоримо.

________

Сон відлетів, але я, певно, все ще перебував у дрімоті, бо думав: «Треба запитати в нього, коли ж прийде моя смерть. Усе зовсім інакше, коли наперед знаєш свій