Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Вона знову, цим разом уголос, промовила: «Боже!», повільно підійшла до ліжка і, сівши на нього, схилила голову на руки. Нараз її огорнула страшна втома, така, якої вона ще ніколи в житті не відчувала. Зі звуком причинюваних дверей та напруга, що підтримувала її й додавала сили, раптово спала. Вона відчула себе фізично вичерпаною і спустошеною. Не стало ні смутку, ні докорів сумління, ні страху чи подиву. Вона була втомлена, і розум її працював тупо й механічно, як годинник на каміні.

І ось із цієї отупілості виринула одна думка. Ешлі не кохає її і, власне, ніколи й не кохав, але усвідомлення цього, як не дивно, не завдавало болю. У неї мало б серце краятись, вона мала б відчути себе нещасною і клясти свою долю. Вона ж так довго жила його коханням, яке підтримувало її у скрутні хвилини! А проте — правда полягала в тому, що він її не кохає, а їй однаковісінько. Однаковісінько, бо вона й сама не кохає його. Таки не кохає, тож хоч би що він зробив чи сказав, це не завдасть їй болю.

Вона простяглася на ліжку і втомлено поклала голову на подушку. Даремно відганяти цю думку, даремно вмовляти собі: «Але ж я кохаю його. Я кохала його багато років. Кохання не може за одну хвилину змінитися на байдужість».

Бо насправді воно може змінитися, й таки змінилося.

«Та він, власне, ніколи й не існував, крім як у моїй уяві,— знеможено думала вона.— Я кохала когось такого, кого сама й витворила,— щось таке саме неживе, як ось і Меллі зараз. Я придумала собі гарне вбрання і закохалася в нього. А коли під’їхав верхи Ешлі, такий вродливий, ні на кого не схожий, я накинула на нього це вбрання і змусила ходити в ньому, хоч воно йому, може, й не пасувало. І я не хотіла бачити, який він насправді. Я кохала оте гарне вбрання... а зовсім не його самого».

Тепер, оглядаючись у давно минулі роки, Скарлет бачила себе в зеленій квітчастій сукенці з перкалю, як вона стояла на осонні в Тарі, зачарована юним вершником з білявим волоссям, що сяяло на сонці, мов сріблястий шолом. Вона бачила тепер цілком виразно, що то була просто дитяча примха, так само нічого не варта, як її забаганка мати аквамаринові сережки, які вона врешті виканючила у Джералда. Бо діставши ті сережки, вона відразу ж втратила до них будь-який інтерес, як втрачала інтерес до всього, що опинялося в її руках, окрім грошей. Тож і він, Ешлі, втратив би всяку привабливість в її очах, якби вона ще в ті далекі дні мала змогу задовольнити своє марнославство й відмовити йому в руці. Якби він хоч раз здався на її ласку, якби він палко закохався, став ревнивим, похнюпленим і благально схиленим перед нею, як інші хлопці, те дурне засліплення, в якому вона перебувала, минулося б, розвіялося при зустрічі з іншим молодиком так легко, як туман розвіюється від променів сонця і подуву вітерця.

«Яка ж я була дурепа,— гірко думала вона.— А тепер мушу платити за це. Чого я так довго жадала, тепер сталося. Я жадала, щоб Меллі померла і щоб я змогла мати Ешлі. Тепер вона мертва, і я можу його мати, але він мені не потрібен. Через свою кляту порядність Ешлі запитає мене, чи не хочу я розлучитися з Ретом і вийти заміж за нього. Вийти за Ешлі? Та я не хочу його навіть і в срібних шатах! А проте він однаково сидітиме у мене на шиї до кінця моїх днів. Скільки я житиму, мені доведеться дбати про нього й пильнувати, щоб він не голодував і щоб ніхто не ранив його почуттів. Він буде ще однією дитиною, що триматиметься за мою спідницю. Я втратила коханого, а придбала ще одну дитину. І якби я не пообіцяла Меллі, я... я рада була б довіку його більше не бачити».

Розділ LXII

Вона почула перешепти за дверима і, виглянувши в коридор біля кухні, побачила наляканих негрів — Ділсі, на руках в якої був обважнілий сонний Бо, заплаканого дядька Пітера й куховарку, що витирала фартухом широке мокре обличчя. Всі троє подивились на неї, німо питаючи, як їм тепер бути. Скарлет перевела погляд через хол на вітальню й побачила там Індію та тітоньку Туп — вони стояли мовчки, тримаючи одна одну за руку, і у поставі Індії вперше в житті не було зарозумілості. Як і негри, вони благально дивилися в її бік, чекаючи якихось вказівок. Скарлет увійшла до вітальні, і обидві жінки підступили до неї.

— Ох Скарлет, що...— почала тітонька Туп, і її пухкі дитячі губи затремтіли.

— Не озивайтеся до мене, бо закричу,— не дала їй докінчити Скарлет. Через нервове напруження голос її прозвучав різко, а долоні стислися в кулаки. Коли вона подумала, що зараз доведеться говорити про Мелані, залагоджувати неминучі справи, пов’язані зі смертю, у неї знову з’явилася грудка в горлі.— Я не хочу й слова чути від вас обох.

Вражені цим владним тоном, вони відступили й безпорадно скривилися. «Мені не можна плакати при них,— подумала Скарлет.— Я не можу попускати собі, бо тоді вони теж заплачуть, а за ними й негри, і ми всі збожеволіємо. Я повинна виявити силу волі. У мене ж стільки роботи. Побачитися з трунарем, домовитись про похорон, подбати, щоб у домі прибрали, і бути тут, коли приходитимуть люди й плакатимуть у мене на грудях. Ешлі не може цього зробити, Туп та Індія також. Це все на мене ляже. І все це маєш нести в тяжкій дорозі життя! Завжди цей важезний чужий тягар, і завжди він мені лягає на плечі!»

Вона глянула на приголомшені й ображені обличчя Індії і Туп, і докори сумління ворухнулись у неї в душі. Мелані не схвалила б такого різкого ставлення до тих, які щиро її любили.

— Ви вже вибачте мою нестриманість,— сказала вона, насилу видушуючи з себе слова.— Це просто тому, що я... Вибачте, що я така нестримана, тітонько. Я вийду на хвилинку на ганок. Мені треба побути самій. Тоді я вернусь, і ми...

Вона погладила тітоньку Туп по руці й швидко пройшла повз неї до дверей назовні,