Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Коли їхня розмова стихла на відстані, я ніяк не могла знати, куди вони пішли і з якого боку повернуться. Я залишилася абсолютно одна.

«Думай. Старайся не загинути».

Щось затріпотіло у мене в грудях. Але то була не паніка. То був мій вогнедишний дракон. Я — не сама. І я — відьма. Мені не потрібно було зору, щоб бачити світ довкола мене.

«Що ви бачите?», — звернулася я до землі та повітря.

Але замість них мені відповіла моя дракониха. Вона защебетала, забелькотіла і затріпотіла крильцями у мене в животі та грудях, оцінюючи ситуацію.

«Де вони?» — спитала я.

Моє третє око широко розкрилося, розгорнувши переді мною блискучі кольори пізньої весни у всій їхній зелено-блакитній красі. Одна темніша зелена стрічка переплелася з білою, а до них пристало щось чорне. Я простежила це плетиво аж до Луїзи, яка намагалася сісти верхи на знервованого коня. Він не хотів стояти спокійно, щоб на нього вибралася вампірка, і увесь час ухилявся. Луїза вкусила його в шию, від чого тварина завмерла, наче вкопана, але страху від цього в неї не поменшало.

Я простежила за іще одним джгутом зі стрічок, цього разу темно-червоних та білих, гадаючи, що вони приведуть до Метью. Але натомість побачила запаморочливе плетиво обрисів та кольорів — то я хитнулася й почала падати. Я падала, допоки не опинилася на якійсь холодній подушці. «Сніг». Я увібрала повні легені холодного зимового повітря.

Я вже не стояла травневого надвечір’я, прив’язана до палі побіля Гринвічського палацу. Мені було чотири чи п’ять років. Я лежала на спині у маленькому подвір’ї за нашим будинком у Кембриджі.

І я все пригадала.

Якось ми з батьком гралися після сильного снігопаду. На мені були червоно-білі рукавички. Ми зображали янголів, вимахуючи руками вгору-вниз. Мені було страшенно цікаво спостерігати за тим, як білі крильця, коли рухати руками достатньо швидко, набували рудувато-червоного відтінку.

— Схоже на дракона з вогняними крилами, — прошепотіла я таткові.

Його руки враз завмерли.

— А коли ти побачила дракона, Діано? — спитав він серйозним голосом.

Я вже навчилася відчувати різницю між таким тоном та звичайним, добродушно-іронічним. Цей тон вимагав відповіді і, до того ж, правдивої.

— Багато разів, здебільшого вночі. — Мої руки рухалися дедалі швидше. Сніг під ними почав змінювати колір, мерехтливо поблискуючи золотисто-зеленими, червоно-чорними та сріблясто-блакитними відтінками.

— А де він був, той дракон? — пошепки спитав батько, дивлячись на сніжинки. Вони збиралися купкою довкола мене, здіймаючись та осідаючи, немов живі. Одна сніжинка розрослася і почала нагадувати голову невеличкого дракона. Сніжинки швидко утворили замет, і ось уже він розкинувся, мов двійко крил. Дракон струсив сніжинки зі своєї білої луски. Коли він обернувся й поглянув на мого батька, той щось пробурмотів і поплескав його по носі так, наче вони вже колись бачилися. А дракон дихав теплою парою в морозне повітря.

— Здебільшого він у мені — ось тут. — І я сіла у сніг, щоб показати таткові, де саме був дракон. Мої руки в рукавичках торкнулися вигнутих кісток моїх ребер. Їхнє тепло відчувалося крізь шкіру, крізь мою куртку і крізь грубу в’язку моїх рукавичок. — Але коли їй хочеться політати, я її випускаю. Бо їй мало місця в моїх грудях.

Пара сріблясто-білих крил опустилися на сніг позаду мене.

— Ти забула свої крила, лишила їх позаду, — серйозно мовив батько.

Драконка, звиваючись, вибралася зі снігового замету. Вивільнившись, вона блиснула сріблясто-чорними очима, злетіла у повітря і зникла за яблунею, зменшуючись і розчиняючись у далечині з кожним помахом крил. А мої вже блякли і в’янули на снігу позаду мене.

— Драконка не візьме мене з собою. І вона ніколи не буває поруч зі мною подовгу, — сказала я, сумно зітхнувши. — Чому це так, татку?

— Може, їй треба іще кудись навідатися.

Я замислилася над таким варіантом.

— Це як коли ви з мамою ходите до школи? — Думка про те, що мої батьки ходили до школи, якось приголомшувала й збивала з пантелику. Так гадали й решта дітей нашого кварталу, хоча більшість їхніх батьків також проводили майже увесь свій день у школі.

— Десь так, — відповів батько, сидячи у снігу й обхопивши коліна руками. Він посміхнувся. — Я люблю відьму в тобі, Діано.

— Але та відьма, що в мені, вона лякає маму.

— Та ні. — Батько похитав головою. — Твоя матуся просто боїться змін.

— Я намагалася тримати дракона в секреті, але мені здається, що вона все одно про нього знає, — похмуро сказала я.

— Зазвичай, матусі знають все, — сказав татко і поглянув на сніг. Від моїх крил уже й слід прохолов. — А ще вона знає, коли ти хочеш попити гарячого шоколаду. Упевнений, що коли ми зайдемо, то вона вже встигне на той час його приготувати. — Батько підвівся і простягнув мені руку.

І я вклала свою маленьку руку в рукавичці в його теплу долоню.

— А ти завжди будеш поруч, щоб тримати мене за руку, коли буде темно? — спитала я. Почало темніти, і я раптом злякалася тіней. Бо в темряві ховаються потвори та химерні створіння, що підглядають, як я граюся.

— Ні, — відповів батько, похитавши головою. У мене затремтіли губи. Не на таку відповідь я сподівалася. — Але не турбуйся, — додав він пошепки. — Із тобою завжди буде твій дракон.

На землю у мене під ногами упала крапля крові з ранки під бровою, яку проштрикнув вістрям кинджала Кіт. Навіть із зав’язаними очима я бачила, як та краплина повільно повзла по щоці, а потім хлюпнула на землю мікроскопічною калюжкою. І з місця, де вона упала, відразу ж пробився догори чорний паросток.

Я почула гуркіт копит, що наближався до мене. Хтось сильно й пронизливо крикнув, викликавши у моїй свідомості картини середньовічних баталій. Від цього звуку дракон у моїх грудях занервував іще більше. Мені треба було вивільнитися з пут. Мерщій.

Та замість спробувати побачити ниті, що вели до Кіта й Луїзи, я зосередилася на нитях, уплетених у мотузки, якими зв’язали мої кісточки та зап’ястя. І я вже почала було потроху розв’язувати їх, як щось важке й гостре торохнуло