Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

Увійшовши у смак критики, українці звернулися й до інших наболілих питань. Оскільки падіння статусу української мови завжди було однією з найнагальніших проблем, воно не тільки спонукало провідних українських письменників до більш сміливих виступів на цю тему, а й привело до утворення 11 лютого 1989 р. Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка — першої масової організації в республіці, яка не контролювалася партією. Важливим наслідком численних пристрасних дискусій щодо екології і статусу української мови стало те, що вони згуртували багатьох відомих письменників і висунули їх на передові позиції в критиці існуючого стану речей.

 Невдовзі розпочалися спроби розібратися з «білими плямами» української історії. Причому не історики, а знову-таки письменники і журналісти першими сміливо порушували питання, які довгий час перебували під ідеологічним табу. Найбільш вражаючим було розкриття правда про голодомор 1932—1933 рр., який радянська історіографія намагалася стерти з людської пам’яті. Одночасно з’явилися сенсаційні повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 1930—40-х роках. Усвідомлення міри фальсифікації недавньої історії України збудило інтерес до нерадянських, національно орієнтованих інтерпретацій більш далекого минулого. Зацікавлення козацтвом як суто українським феноменом особливо проявилося у 1990 р., під час масових святкувань 500-ї річниці заснування Запорозької Січі. З’явилися статті, які трактували Мазепу та його спроби розірвати з Москвою не як зраду, а як прояв патріотизму. Колись зневажені спроби українських урядів 1917—1920 рр. досягти незалежності стали розглядатися як втілення законних прагнень народу. Навіть запекла боротьба УПА проти радянської влади тепер прославлялася, особливо в західних регіонах.

Разом з інтерпретаціями в національному дусі минулого України широку підтримку дістали національні символи. На превелике обурення можновладців український жовто-блакитний прапор, офіційно заборонений, з 1989 р. — спочатку в Західній Україні та в Києві — дедалі частіше майорів над майданами. Українці відновили в пам’яті слова забороненого національного гімну і прикріплювали на свій одяг «націоналістичний» тризуб. Ці символи відігравали подвійну роль: демонстрували підтримку національного відродження і водночас зневагу до радянської системи.

Протягом 1989 р. повільний, але дедалі зростаючий потік змін в Україні перетнув критичну межу: зі сфери словесних виправ він перейшов у царину політичної діяльності. Рішучим проривом стала виборча кампанія до Верховної Ради СРСР 26 березня. За західними стандартами вибори в Україні були задалекими від вільних, позаяк супроводжувалися численними випадками махінацій і тиску з боку партійного апарату. Незважаючи на це, номенклатурні кандидати зазнали чимало відчутних невдач. Разом із тим обурення виборчими маніпуляціями партійного апарату підвело його противників до усвідомлення необхідності більш дбайливо готуватися до наступної виборчої кампанії.

Рух. Протягом року на терені всього СРСР у великому числі з’являлися так звані «неформали», тобто офіційно не санкціоновані організації. За деякими підрахунками, їх загальне число сягало майже 30 тис. Як і можна було сподіватися, українські неформали — на зразок львівського «Товариства Лева» — найактивніші були в західних областях. На початку 1989 р. члени цих організацій за участю відомих письменників і науковців Києва заснували «Народний рух України за перебудову». На ознаку підтримки Руху газета Спілки письменників «Літературна Україна» надрукувала проект його програми. З часом, коли 8—10 вересня 1989 р. ця організація відбула свої установчі збори у Києві, вона налічувала вже 280 тис. членів. З кожним днем їх чисельність зростала. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет української республіки, відродження української мови і культури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Особливий наголос робився на необхідності зміцнення єдності всіх етнічних груп в Україні, тому не випадково чимало росіян, євреїв та представників інших етнічних груп приєдналися до Руху. Отже, Рух, маючи широку соціальну, політичну і національну базу, не став переважно націоналістичною організацією. Його поява створила в Україні якісно нову ситуацію: вперше з часів встановлення радянської влади був кинутий виклик політичній монополії комуністичної партії.

 Хоча народна підтримка Руху швидко зростала, він був нерівномірно представлений в різних регіонах України. Сфера його впливів значною мірою обмежувалася Західною Україною і київською інтелігенцією. У Східній та Південній Україні, де партія утримувала свою залізну хватку, підтримка Руху була мінімальною. Намагаючись оприлюднити свої цілі і здобути ширшу підтримку, Рух удався до найпопулярніших заходів «епохи гласності» — масових демонстрацій. Ще на початку 1988 р. у Львові відбулося кілька багатотисячних маніфестацій на підтримку національних вимог. Наступного року вони часто проводилися і в Києві. Наймасштабнішою акцією, організованою Рухом, став людський ланцюг 21 січня 1990 р. на честь річниці злуки ЗУНР і УНР 1919 р., який продемонстрував солідарність українців. Він простягнувся майже на 500 км від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. чоловік.

Рух не був єдиним організатором демократичних виступів, які відбувалися в Україні. У липні 1990 р. 250 тис. робітників русифікованих міст Донецька і Дніпропетровська провели масовий страйк, виступаючи проти привілейованого становища комуністичної партії. Спочатку вони не були схильні вважати себе союзниками Руху, який удавався їм занадто «націоналістичним». Втім із часом і завдяки впливу національно свідоміших гірників зі Львівської області (Червонограда) стало зрозумілим, що вони мають спільний грунт із Рухом.

Нові політики. В атмосфері нечуваної активності і підйому Україна підійшла до своїх перших порівняно вільних виборів. Це була виборча кампанія до Верховної і місцевих Рад. Суперництво розгорталося між двома силами: Демократичним блоком, який складався з Руху, Гельсінкської спілки, екологічних угруповань і численних «неформальних» організацій, та кандидатами від комуністичної партії. Оскільки останні мали в розпорядженні засоби масової інформації, впливові позиції, а також величезні фінансові ресурси, перші могли спиратися тільки на ентузіазм, власну енергію і протести проти згаданих переваг комуністів.

Результати виборів, які проводились у декілька етапів 4—18 березня 1990 р., були двозначними: як і передбачалося, комуністи дістали більшість місць у Радах. Але й Демократичний блок отримав несподівано добрі результати, особливо в Києві, а ще більше в західних областях. Особливо промовистим було те, що рішучу перемогу здобули кандидати — колишні політв’язні: Левко Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл, Богдан та Михайло Горині, Ірина Калинець та ін. Врешті-решт кандидати Демократичного блоку дістали 90 місць у парламенті, а ставленики комуністів, так звана «група 239», отримали більшість. Хоча комуністи і значно переважали чисельністю своїх суперників, їм уперше довелося зіткнутися з легальною опозицією у стінах парламенту, і вони явно були цим спантеличені. Утім, сам факт створення нового парламенту став виключно важливою подією. До цього часу головним політичним органом в Україні був ЦК КПУ. Тепер, подібно до інших країн