Читати книгу - "У череві дракона"

А Сергій дивився на нього так, мовби він Якову належав. То байдуже, що на нашій повітці живе — видно, птах зрозумів: від Макарихи добра йому не ждати.

Лелека був старий — може, він Сергія та Якова іще з їхнього дитинства пам’ятає.

— Невже справді цей птах характер людський розуміє? — інколи запитував Сергій.

Я також дивувалася: авжеж розуміє! Бо чого б йому обжите гніздо кидати?

Потім з’ясувалося, що нові господарі не для житла хату купили, а для дачі. Улітку високий паркан спорудили, стріху почали розбирати — видно, шифером крити будуть.

Але звідки ж лелеки про це довідались? Як вони їхні наміри розгадали? Коли вони повернулися з вирію, цього ще не було. Тільки й того, що нові люди на подвір’ї з’явилися.

Тепер, ідучи з роботи, я завжди задивляюся в небо. І радісно в мене на серці, коли високо-високо, під самісінькими хмарами, помічаю широко розкинуті крила. Наче й небо ріднішим зробилося: наш там літає!..

Якось лелека зустрів мене на болотці серед молодого березняку. Ми стояли й дивилися одне на одного. Очі в нього гострі, допитливі. Я подумала: яке це щастя, коли природа очима розумного птаха в душу твою зазирає й нічого небезпечного для себе не бачить! То, мабуть, найвища нагорода для людини.

Що й казати, я вже не тільки лелеку помічаю — до квітів почала уважніше додивлятися, навіть до найдрібніших. От, скажімо, чебрець — хіба ж не дивно він у нас росте? Треба Павлові показати — мабуть, і не впізнає. Степовий чебрець низенько по землі стелиться, а наш тягнеться догори. Кущик вирвеш — і то вже готовий букет, можна у вазу ставити: рясний та пахучий.

Тепер я не самотня — ось що світ для мене змінило!..

Повертаючись додому, зненацька потрапила на стежку, котра до цвинтаря виводить. Вийшла з лісу й одразу ж побачила Сергія: він фарбував ґратчасту загорожу на могилі. То була могила його матері.

Я зупинилася, не сміючи підійти, — серцем відчула, що зараз не слід йому заважати.

Аж ось помітила жіночу постать, що ворушилася за бузковим кущем. Та це ж Надійка! Вона також фарбувала загорожу. В тій могилі Ганнуся похована.

Тоді я все ж таки наважилася підійти. Надійка випросталась, напівзігнутою рукою, в якій була затиснута щітка, поправила русяве волосся.

— Здрастуйте, Софіє Кирилівно.

Це я вперше побачила Надійку після того, як її чоловік до в’язниці пішов. Схудла вона, очі позападали, але дивляться не сторожко — відкрито якось, бо світ уже для них був не крадений.

Сергій мені розповів, що виконроб геть-чисто все визнав. Він справді переховав стропи, їх, звичайно, відшукали. Цілі-цілісінькі, хіба що поіржавіли. Тому й відпустили Сергія: за відсутністю складу злочину. Можна сказати, силоміць випхнули з казенного дому.

Зупинилася біля Василевої могили, дивлячись на фото, де він зображений у парадному мундирі з орденами, — виглядав велично, навіть гордовито. В житті я його таким ніколи не бачила — завжди був простий, для кожної людини приступний.

Сергій зажадав, щоб на Василевому обеліску саме ця фотографія збереглася. Майстри перевели її на порцеляну і вмонтували в сірий мармур. Ні дощі не пошкодять, ні зимові морози.

Тепер я подумала: діти наші краще розуміють, як ми для майбутніх поколінь маємо виглядати. Вони вимірюють нас Перемогою.

А від Марини навіть фотографії не лишилося. Я потім їздила в Ірпінь, де жила Марина. Якась стара жінка тримала її у своїй хаті. Ні, не збереглося від неї нічого. Чи знають у Вязьмі, скільки вона людей від смерті вберегла?

Сотні, тисячі! Та не зуміли вони з Федором себе зберегти — забракло їм сил і твердості духу для суворих буднів. На один подвиг вистачило. Але ж на який!..

Сергій, закінчивши фарбувати, наблизився до мене. Стояли мовчки, очікуючи, доки закінчить Надійка.

Отак, не розмовляючи, й рушили до хати. І Надійка пішла з нами.

Лелека застиг у своєму гнізді, наче то була не жива істота, а щось декоративне, музейне. Інколи він своєю непорушністю справді нагадував музейний експонат. Довго треба додивлятися, щоб якийсь рух помітити. Його присутність одухотворювала все довкола — мовби він став душею нашого подвір’я.

В хаті я чомусь розгубилася — не знала, що мені належало робити. А Надійка вимила руки й одразу ж взялася куховарити. В її кошику знайшлося все необхідне для обіду — шматок свинини, огірки, ба, навіть сметана. Невдовзі на столі парував зелений борщ.

Нам усе ще важко було почати розмову. Всі ми думали про Якова, але як про те заговориш?..

Надійка підійшла до вікна, задивилася на подвір’я Макарихи. На очах виступили сльози.

Та ось вона пересмикнула плечима й тихо мовила:

— Хай… Не вік його там триматимуть. Повернеться.

Не знаю, чому це раптом у мене вихопилось:

— Живіть у нас, Надійко.

Вона підвела на мене вологі очі й сумно посміхнулася:

— Навіщо я вам здалася?.. В гуртожиток перейду. Вам і без мене клопоту вистачить. — Потім припала щокою до моїх грудей. — Софіє Кирилівно! Ви її не чіпайте, бо вона вам щось лихе заподіє.

— Надійко, — обізвався Сергій, — а чому б вам і справді в нас не лишитися? Удвох з матір’ю…

Я стурбовано глянула на Сергія.