Читати книгу - "Пан Ніхто"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А хто ж міг прийти? Ми не могли послати нову людину, поки не перевірили, чи не виказав зв'язківець і зустріч, і паролі, і все інше. Чи ти хотів, щоб ми загнали тебе у пастку? А коли перевірили, вівторок минув.
— А я думав, ви повірили брехні, — повторював я.
Борислав вийняв пачку «Кента», закурив і кинув сигарети на стіл.
— А ти таки закурив… — зауважив я.
— Що ж робити…
— Не курити, — відповів я і собі узяв сигарету.
Перша сигарета викликала таке ж запаморочення, яке я відчув, марячи увіч, у розкішній вітальні на Зьондер-бульварі. На щастя, зараз я не стояв, а сидів у порядній офіцерській їдальні на німецькому пароплаві.
— Ти справді прибрав отого мерзотника чи…? — поцікавився Борислав.
— Вони самі його прибрали, — відповів я. І знову повернувся до свого: — Коли оце побачив, як ти подивився на мене, я подумав, що ви відмовились від мене.
— Дурниці, — пробурмотів мій друг. Він кахикнув, наче прочищаючи горло, і додав: — Батьківщина ніколи не зрікається своїх. Навіщо дурниці патякаєш…
Видно, я справді подурнішав од самотності. Я затягнувся димом, відкинувся на стільці й у сонному блаженстві заслухався у рівне гудіння машин.
А потім збагнув, що знову розмовляю у думках: «Чуєш, Вільяме, — говорив я. — Батьківщина ніколи не зрікається своїх. Занотуй це собі де-небудь, друзяко».
— Ти задрімав? — почувся здалеку голос Борислава.
«Зовсім ні, — відказав я подумки. — Просто закінчую одну довгу розмову».
Богомил Райнов
ТАЙФУНИ З НІЖНИМИ ІМЕНАМИ
Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Тайфуни с нежни имена. — София, Народна младеж, 1977
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Величний краєвид: з усіх боків долини крутими діагоналями здіймаються в небо скелясті засніжені вершини, між якими повільно розтікаються тумани, немов важкі й невеселі думи гір. А серед цього нагромадження стрімких скель, у долині, притулилося місто.
І якби ми захотіли зробити той один крок, що відділяє велике від смішного, то треба було продовжити й додати, що в цьому невеличкому місті, на одній із непримітних вулиць, у маленькій кав'ярні, за малесеньким столиком біля вітрини примостився якийсь чоловічок середнього віку, порошинка в порівнянні з грандіозністю цього альпійського пейзажу, — ваш покірний слуга Еміль Боєв.
Зараз для мене було б безпечніше, якби мене називали П’єр Лоран. Бо саме під цим прізвищем годину тому я перетнув кордон поблизу Сімплона. І з цим прізвищем думаю рухатись далі по цій мальовничій країні, яка не знає воєн, зате чудово знає таємниці міжнародного туризму і давно прославилась безліччю гірських пасм, годинникових заводів і шпигунів найрізноманітніших національностей.
Я закінчую обідати, ділячи свою увагу між баницею[1] з абрикосовим варенням і чорною машиною, що стоїть біля протилежного тротуару. Нова стандартна машина, до того ж моя власна, не виділяється нічим особливим, що могло б цікавити мене. І все ж я, неквапливо розправляючись із десертом, скоса наглядаю за нею, бо не виключена можливість, що якийсь випадковий перехожий, нагнувшись зав'язати черевика, не прикріпить десь до кузова мініатюрний підслуховувальний пристрій — про всяк випадок. У мене є достатньо підстав сподіватися, що в наступні дні чи тижні мені не уникнути такого пристрою, однак зовсім не хочеться, щоб він запрацював уже сьогодні. Оскільки сьогодні мене чекає серйозна розмова.
До мого столика підходить господиня кав'ярні — дама уже в літах, яка проте дбайливо стежить за своєю зовнішністю.
— Подобається вам обід?
Після двох тисяч кілометрів і двохсот викурених сигарет я абсолютно не в стані оцінити обід на смак, та це не заважає мені відповісти:
— Дякую, все було добре.
Дама відходить із вдоволеним виглядом, а я думаю собі: «Як незвично, що в цій країні й досі підтримують добрі старі традиції замість того, щоб наслідувати новаторський приклад Парижа, де давно з цілковитою байдужістю ставляться до того, подобається тобі чи ні, і змушують нудитися півгодини, щоб замовити біфштекс, і ще півгодини — щоб заплатити за нього».
Я повільно випиваю каву й відводжу очі від машини, щоб глянути на годинник. Потім виймаю з кишені географічну карту і деякий час ділю свою увагу між швейцарською мережею шосейних доріг і тією ж машиною. Моя пильність — це по суті вияв чисто професійного педантизму. В ранню пообідню пору та ще за вологої вітряної погоди вуличка майже безлюдна.
Велика й мала стрілки годинника утворили прямий кут між цифрами дванадцять і три; я нарешті розраховуюсь і встаю Вмощуюсь за кермом машини, без зайвого поспіху рушаю з місця і, вибравшись за містом на шосе, прямую на Сіон.
Два-три плавних закрути — і Бріг залишається позаду. З одного боку асфальту тягнеться громаддя попелястих скель, з другого зяє безодня широкої ущелини, в глибині якої вже осідає післяобідня мла. Машин на дорозі небагато — річ зовсім нормальна для цього аж ніяк не туристського сезону. Я даю дорогу тим, що поспішають, бо у мене самого немає пильної справи. Зараз моє завдання — стежити за відображеннями у дзеркалі зворотного огляду, Судячи з візуальних спостережень, у мене поки що немає супровідників.
Годинник показує рівно за десять хвилин четверту, коли вдалині, з правого боку дороги, з'являється великий синьо-білий напис:
СІОН 5 км
За кілька кроків від напису стоїть сірий «опель». Але людина, що метушиться біля «опеля», витираючи заднє скло, палить цигарку. Белев же — не курець.
Я минаю курця, не підвищуючи і не знижуючи швидкості, в такому ж рівномірному темпі в'їжджаю в Сіон і зупиняюсь біля першого-ліпшого придорожнього закладу. Байдуже оглядаючи шосе і, вгамовуючи неіснуючу спрагу чашкою «Сіналко», помічаю, як сірий «опель» на швидкості, встановленій правилами руху, проноситься мимо кав'ярні. Однак Белев зняв піджак, щоб я мав можливість побачити його розкішну картату спортивну сорочку. А в кінці жовтня та ще у холодний день це занадто дивно.
Через хвилин п'ятнадцять я розраховуюсь і також рушаю. Вже у западаючих сутінках справа з'являється напис:
МОНТРЕ 5 км
Під написом стоїть сірий «опель». Але Белев знову вийшов з машини, підняв капот і копається в моторі. Значить, таки сталася аварія. Причому не конче у моторі.
Не змінюючи швидкості, я прямую далі й нарешті в'їжджаю у Монтре. Зупиняю машину біля ресторанчика на головній вулиці і влаштовуюсь за столиком біля вітрини. Вулиця в цей час уже яскраво освітлена, пожвавлена. Люди після роботи поспішають зробити сякі-такі покупки, вчасно повернутись додому, повечеряти й розташуватись біля телевізора, поки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.