Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

на прю з підступами старості, навіть знаючи, що йому випала химерна доля виглядати старим ще змалку. Так уже склалося в нього життя. Трансіто Аріса мусила перекроювати й перешивати для нього лахи, які його батько викидав на смітник, отож до початкової школи малий Флорентіно ходив у сюртучках, що обмітали підлогу, коли він сідав, та в міністерських капелюхах, які налазили йому на самі вуха, незважаючи на вату, підкладену зсередини, щоб зменшити розмір наголовка. А що з п’яти років він почав носити окуляри від короткозорості й успадкував від матері її індіанське волосся, настовбурчене й шорстке, мов кінська волосінь, то виглядав він досить-таки екзотично. Та, на його щастя, в країні, де уряд змінювався мало не щодня внаслідок безлічі громадянських воєн, що спалахували одна за одною, шкільні правила стали менш суворими, ніж колись, і в громадських школах серед учнів кого тільки не було — і за походженням, і за суспільним станом. Дітлахи, яких зовсім недавно відлучили від цицьки, приходили в класи, пропахлі порохом барикадних боїв, з відзнаками та в уніформі офіцерів повстанських армій, здобутій як трофей у невідомо яких битвах, з армійськими револьверами, що випинали в кожного на поясі. Чи не кожна бійка на перерві закінчувалася стріляниною, школярі погрожували зброєю вчителям, якщо ті ставили їм погані оцінки на іспитах, а один із них, учень третього року в колежі Жана-Батіста де Ласала і колишній полковник ополченського війська, убив пострілом з револьвера брата Хуана Ереміту, настоятеля громади, бо той сказав на уроці катехізису, що Бог був дійсним членом консервативної партії.

Якщо діти із розорених аристократичних родин носили одежу, схожу на шати стародавніх князів, то декотрі з найбідніших ходили босі. Але й серед стількох рідкісних екземплярів, зібраних з усіх суспільних прошарків, Флорентіно Аріса належав до найрідкісніших, проте вирізнявся не настільки, щоб надто привертати до себе увагу. Найгіршою образою, яку він міг почути, були викрики хлопчаків, що дражнилися, гукаючи йому навздогін: «Убогому й бридкому завжди везе у всьому!» Хай там як, а те вбрання, накинуте йому необхідністю, уже тоді та й протягом усього його подальшого життя найбільше пасувало до його загадкової вдачі та похмурого характеру. Коли його призначали на першу важливу посаду в РККБ, він замовив собі костюм на свій розмір, але в тому ж таки стилі, що й костюми батька, який жив у його спогадах в образі старого чоловіка, котрий помер у поважному віці Ісуса Христа — в тридцять три роки. Таким чином Флорентіно Аріса завжди видавався набагато старшим, ніж був насправді. Отож, наприклад, язиката Бріхіда Сулета, його короткочасна коханка, що завжди різала йому правду у вічі, вже першого дня сказала, що він більше їй подобається, коли скидає з себе одіж, бо голий видається на двадцять років молодшим. А втім, він ніколи не знав, як цього уникнути, бо, по-перше, його особистий смак не дозволяв йому вдягатись інакше, а по-друге, ніхто ж бо не знає, як можна вдягтися «по-молодшому» в двадцять років, хіба що знову дістати з шафи свої короткі штанці та матроску. Але він не міг не відчувати й наближення цілком реальної старості, отож не дивно, що, коли він побачив, як спіткнулася Ферміна Даса, виходячи з кінотеатру, йому блискавкою сяйнула панічна думка, що перемога в його безнадійній війні за своє кохання кінець кінцем може дістатися кощавій погані з косою.

На той час він уже остаточно програв велику битву, в яку був кинувся розпачливо й відчайдушно, — битву з облисінням. Ще тоді, коли побачив перші вилізлі волосинки, які заплутувались між зубчиками гребінця, він ясно усвідомив, що приречений на пекельні муки, уявити які не зможе, навіть приблизно, той, кого обминула ця доля. Він чинив упертий опір протягом багатьох років. Не було таких мазей та розчинів, яких би він не перепробував, такої віри, в яку він не повірив би, такої жертви, на яку б не пішов, захищаючи від спустошливої пошесті кожен квадратний дюйм свого черепа. Він затвердив напам’ять Бристольський сільськогосподарський календар, бо чув, як хтось запевняв, ніби ріст волосся залежить від циклів достигання жнива. Він відмовився від послуг перукаря, який обслуговував його все життя, а сам був лисий як коліно, і поміняв його на чужоземця, — той нещодавно з’явився в місті і підстригав волосся тільки тоді, коли місяць-молодик уже досягав чверті. Новий перукар незабаром довів, що рука в нього й справді легка, але тут з’ясувалося, що це ґвалтівник послушниць, якого розшукувала поліція не однієї з держав Антильського архіпелагу, і його схопили, закували в кайдани й повезли невідомо куди.

Тоді Флорентіно Аріса взяв собі за звичку вирізувати кожне оголошення, яке траплялось йому на очі в газетах Карибського узбережжя, що рекламували черговий засіб проти облисіння й неодмінно друкували поряд два портрети одного й того самого чоловіка, спочатку — голомозого, мов кавун, а потім з патлами, густішими за лев’ячу гриву: до і після вживання рекомендованих чудодійних ліків. За шість років він перепробував сто сімдесят дві рекомендації, не рахуючи допоміжних засобів, указуваних на етикетках пляшечок, але єдине, чого він домігся за допомогою одного з них, — це нажив собі екзему голови, яка вкрилася смердючими виразками й страшенно свербіла, — місіонери з острова Мартиніка називають цю недугу німбоподібним лишаєм, бо в темряві він світиться фосфоричним сяйвом. Наостанці почав учащати на ринок і скуповувати всі різновиди цілющих трав, що їх вихваляли індіанці, не обминав і чародійного зілля та східних відварів, що ними торгували під Порталом писарів, і на той час, коли він переконався, що все це — чисте шахрайство, його чуприна вже перетворилася на тонзуру католицького святого. В 1900 році, коли громадянська війна Тисячі днів заливала країну кров’ю, до міста приблудився італієць, що за міркою виготовляв перуки з натурального волосся. Коштували вони неймовірно дорого, і майстер давав гарантію лише на три місяці носіння, проте мало хто з лисих, які могли собі це дозволити, встояв перед спокусою. Флорентіно Аріса був у числі найперших замовників. Коли він приміряв свою перуку, вона видалась йому настільки схожою на його колишню чуприну, аж він навіть уявив, як волосся стає в нього сторч від страху, а проте так і не зважився постійно носити на голові скальп, знятий з мерця. Єдиною його втіхою було те, що навальний наступ лисини не дав йому часу посивіти. Одного дня якийсь веселий п’яничка, з тих, що завжди блукали в річковому порту, кинувся до