Читати книгу - "Сплячі красуні"

Ерік видав густе булькотіння, кашлянув дрібними бризками крові й обхопив руками руйновище свого горла.

Дон хотів пояснити. Спершу гуркіт динаміту, потім другий вибух, потім шелест кущів у нього за спиною. Він був упевнений, що це хтось із людей того йобаного мозкоправа. Звідки він міг знати, що це Бласс? Він стрелив, не думаючи, де вже казати про націлювання. Яка зла доля змусила цей постріл поцілити Бласса, який прийшов крізь ліс, щоб приєднатися до них?

— Я… я…

З’явився Дрю Т. Баррі з повішеною через плече своєю «Везербі».

— Що тут, чорти вас забирай…

— Дикий Білл Гікок щойно підстрелив одного з наших[370], — сказав Перл. Він врізав Дону в плече так, що той повалився поруч Еріка. — Хлопець ішов нам на допомогу, я гадаю.

— Я думав, він сидить там, біля автобусів! — зайшовся Дон. — Френк наказав йому залишатися там на випадок, якщо будуть поранені, я сам чув!

Щонайменше, це було правдою.

Дрю Т. Баррі звів Дона на ноги. Коли Перл стиснув кулак, щоби вдарити цього зарюмсаного, побілілого чоловіка знову, Баррі перехопив його руку:

— Битимеш його, скільки твоя душа забажає, пізніше. Зіб’єш його нещадно, як гидкого пасинка, і я буду цілком на твоєму боці. Але зараз він нам може знадобитися — він знає, що там і де розташоване, а ми ні.

— Ти дістав його? — Перл. — Того хлопа біля запитав сараю?

— Я його дістав, — сказав Дрю Т. Баррі, — І якщо за це коли-небудь заведеться в судовому слуханні, не забувай, ти дав мені зелене світло. А зараз покінчімо з цим.

Вони побачили спалах яскравого світла на пагорбі поза в’язницею й інверсійний слід білого диму. За цим по той бік в’язниці пролунав інший вибух.

— Хто це, курва матір, пускає ракети з того горба? — запитав Перл.

— Не знаю, і мені байдуже, — сказав Баррі. — Оскільки ми зараз позаду в’язниці, між ними й нами — тонни бетону, — показав він на пагорб, з якого простягнувся інверсійний слід. — Пітерзе, що за тими дверима?

— Спортзал, — сказав Дон, прагнучи спокутати те, що він уже почав вважати вибачливою помилкою, такою хибою, яку будь-хто міг зробити.

«Я хотів захистити Перла, ну, й самого себе, — думав він, — і коли це безумство скінчиться, Елмор це зрозуміє. Елмор, ймовірно, мені подякує і пригостить чаркою в „Колесі“. Та ген-ген, це ж був усього лиш Бласс, малолітній злочинець-психопат, яких мало хто бачив, підпалив ту бідну бездомну нечупару так швидко, що Дон не встиг його зупинити».

— Там ті пизди грають у волейбол і баскетбол. По інший бік починається головний коридор, який ми звемо Бродвеєм. Та жінка в камері у Крилі А, це прямо й ліворуч. Недалеко.

— Тоді ходімо, — сказав Перл. — Ти попереду, Скоростріле. В мене кусачки для огорожі.

Дону не хотілося вести перед.

— Може, мені краще залишитися тут, з Еріком? Він був моїм напарником, врешті-решт.

— Нема потреби, — сказав Дрю Т. Баррі. — Він сконав.

7

Десь за рік до Аврори, коли Мікейла ще належала до нижчого класу тих, хто записує в «Ньюз Америка» сюжети-затички — типу історій про собак, які вміють рахувати, або братів-близнюків, які випадково зустрілися після п’ятдесяти років розлуки — вона зробила сюжет про те, як люди з великими колекціями книг платять за опалення менше тих, хто не читає, бо книжки створюють добру ізоляцію. З цією думкою, щойно розпочалася стрілянина, вона, ввібравши голову в плечі, поспішно ретирувалася до тюремної бібліотеки. Те, що вона там виявила — переважно обтріпані видання в м’яких обкладинках — було не зовсім такою ізоляцією, яку вона мала на думці, а отже, коли в сусідній кімнаті вибухнула зв’язка динаміту й брикнула стіна, на неї обвалилися романи Нори Робертс і Джеймса Патерсона[371].

Вона вибігла назад на Бродвей, цього разу не переймаючись тим, щоб щулитись, але затрималася, нажахана, подивившись у кімнату відвідувань, де те, що залишилося від Ренда Квіґлі, було розмазане по підлозі і скрапувало зі стелі.

Мікейла була повністю дезорієнтована, на межі паніки, тож коли снаряд із базуки вдарив у Крило С і в її бік здійнялася хмара куряви (нагадавши ті теленовини, які вона дивилася відразу після обвалу Веж-Близнюків), вона розвернулася йти назад, туди, звідки прийшла. Не встигла зробити й трьох кроків, як чиясь міцна рука обхопила її горло і Мікейла відчула, що гостряк холодної сталі вперся їй у скроню.

— Привітик, дупцю солоденька, — промовила Ейнджел Фіцрой.

Коли Мікейла не вмент відреагувала на привітання, Ейнджел сильніше натисла долотом, яке вона позичила в меблевій майстерні.

— Що це за херня така там відбувається?

— Армагеддон, — спромоглася Мікейла задавленим голосом, який геть не був схожим на її телевізійне цвірінькання. — Прошу, припиніть мене душити.

Ейнджел відпустила Мікейлу і повернула її обличчям до себе. Дим, що тягнувся коридором, приніс гіркий присмак сльозогінного газу, вони закашлялися, але бачили одна одну досить добре. Жінка з долотом мала якусь сухоребру, настирну, хижацьку привабливість.

— Ви зараз інакша, — сказала Мікейла. Мабуть, надзвичайно дурнувате зауваження, коли в’язницю штурмують, а одна з арештанток вимахує в тебе перед очима долотом, але це все, що спливло їй до голови. — Зовсім не сонна. Справді бадьора.

— Вона мене розбудила, — гордо сказала Ейнджел. — Євка. Так само, як тоді тебе. Бо я мала важливу місію.

– І що ж це за місія?

— Оці-от, — сказала Ейнджел, показуючи на двох істот жіночої статі, що з’явилися в коридорі і пленталися, явно байдужі до диму й стрілянини. Обривки коконів, що звисали з Мори Данбартон і Кейлі Ролінз, здалися Мікейлі схожими на шмаття зогнилого савану в якомусь фільмі жахів. Вони пройшли повз, не поглянувши на Мікейлу й Ейнджел.

— Як вони можуть… — почала Мікейла, але не встигла закінчити своє запитання, як попереду вдарив другий снаряд з базуки. Струснулась підлога, й досередини знову бухнув чорний дим, що смердів дизельним пальним.

— Не знаю, як вони можуть бодай щось зробити, та й байдуже мені, — сказала Ейнджел. — У них — своя робота, а в мене — своя. Ти можеш помагати або я можу ввігнати оце долото тобі в горлянку. Що тобі більше подобається?

— Я помагатиму, — сказала Мікейла. (Геть журналістську об’єктивність, важкувато буде пізніше створити репортаж про ці події, якщо вона, самі розумієте, помре.) Мікейла вирушила слідом за Ейнджел, яка, здавалося, принаймні знає, куди йде.

— А що це за робота? — спитала вона.

— Боронитиму відьму, — сказала Ейнджел. — Або помру, боронячи.

Перш ніж