Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— У вас такий вигляд, ніби у візок треба було вас посадити, Стю Редмане, — відзначила Лорі.

— Просто зараз мене нічого не турбує, — сказав Стю.

Вони підійшли до великої скляної стіни, з якої було видно палату в рожевих і блакитних кольорах. Зі стелі звисав великий мобіль. Тільки в одному ліжечку, в передньому ряду, була дитина.

Стю зачаровано подивився на немовля.

На ліжку була прикріплена картка: «ҐОЛДСМІТ-РЕДМАН, ПІТЕР. ХЛОПЧИК. ВАГА ПРИ НАРОДЖЕННІ: 6 Ф 9 УН. М. ФРЕНСІС, П. 209, Б. ДЖЕСС РАЙДЕР (ПОМ.)».

Пітер плакав.

Його маленькі ручки стислися в кулаки. Личко було червоне. На голові в нього стирчав дивовижний чорний чубчик. Оченята були блакитні, і малий, здавалося, дивився просто в очі Стю, наче звинувачуючи його у своїй біді.

На лобі малого утворилася глибока вертикальна смужка… бганка-забаганка…

Френні знову заплакала.

— Френні, чому ти плачеш, що негаразд?

— Ці всі порожні ліжечка… — схлипнула вона. — От що негаразд. Він же там сам-один. Звичайно, він плаче, Стю, йому ж самотньо. Ці порожні ліжечка, Боже мій…

— Він недовго ще буде сам, — заспокоював її Стю й обійняв жінку за плечі. — І він дивиться на мене дуже по-бойовому. Правда ж, Лорі?

Але Лорі залишила їх самих перед вікном дитячої палати.

Скривившись від болю в нозі, Стю опустився на коліна біля Френні й незграбно її пригорнув, і вони обоє здивовано дивилися на Пітера, немов то була найперша на землі дитина. Через якийсь час Пітер заснув, притиснувши ручки до грудей, а вони все дивилися на нього… і дивувалися, що він узагалі тут є.

Розділ 78

ПЕРШЕ ТРАВНЯ

Нарешті зима залишилася позаду.

Вона була довгою, і для Стю, звиклого до клімату східного Техасу, здалася фантастично тяжкою. Через два дні по прибутті до Боулдера лікар заново зламав йому ногу і вправив її як слід, цього разу наклавши важкий гіпс, який довелося носити до початку квітня. До того часу гіпс уже нагадував якусь дорожню мапу: здається, кожен громадянин Зони лишив на ньому свій автограф, хоча це й було технічно неможливо. Перед самим початком березня почали прибувати нові пілігрими, і на той день, коли в старому світі треба було здавати податкову декларацію, у Вільній зоні населення становило вже майже одинадцять тисяч, за даними Сенді Дюш’єн, яка тепер очолювала Бюро перепису населення з дюжини осіб, у цього бюро навіть був свій комп’ютерний термінал у Першому банку Боулдера.

Тепер вони з Френ та Люсі Свонн стояли в зоні пікніків на середині схилу гори Флеґстафф і дивилися на святкові забави. Участь у них узяли чи не всі діти Зони (і не так уже мало дорослих). Справжній травневий кошик[223], оздоблений креповими стрічками і повний фруктів та іграшок, причепили на Тома Каллена. Це Френ придумала.

Том спіймав Білла Ґерінджера (хоча Біллі гордо заявляв, що вже виріс із таких дитячих ігор, він енергійно долучився до забави), а разом вони зловили Упшоу — чи в того хлопця прізвище Упсон? — Стю важко було всіх запам’ятати, а втрьох вони вистежили й знайшли Лео Роквея за скелею Брентнера. Том сам причепив Лео стрічку.

Гра тривала по всьому західному Боулдеру, діти й підлітки бандами гасали ще доволі порожніми вулицями міста, Том кричав на все горло і ніс свій кошик. І врешті гравці повернулися туди, де припікало сонце і віяв теплий вітерець. Група дітей зі стрічками — людей із двісті — ще шукала останніх, десь із півдюжини тих, хто ще ховався. У процесі вони лякали десятки оленів, які не бажали долучатися до гри.

Двома милями вище, в амфітеатрі «Світанок», на тому місці, де колись Гарольд Лодер чекав слушного моменту з рацією в руці, розгорнувся великий пікнік. Опівдні дві чи три тисячі людей гуртом сядуть там, будуть дивитися на схід у бік Денвера, їсти оленину, фаршировані яйця, бутерброди з джемом і арахісовим маслом і свіжий пиріг на десерт. Може, це буде останнім таким масовим зібранням у Зоні, якщо наступного разу вони не підуть у Денвер, де можна було б зібрати ще більше люду на стадіоні, де раніше «Бронкос» грали у футбол. А нині, першого травня, тонкий весняний потічок еміграції перетворився на справжню хвилю. З 15 квітня прийшло ще вісім тисяч, і населення стало вже тисяч із дев’ятнадцять — принаймні поки що, бюро Сенді просто не встигало за приростом. День, коли прибувало всього-на-всього п’ятсот людей, — то вже була рідкість.

У манежі, який приніс Стю і накрив простирадлом, Пітер здійняв потужний крик. Френ зробила крок у його бік, але Люсі, заокруглена на восьмому місяці вагітності, встигла до нього першою.

— Попереджаю, — сказала Френ, — то підгузник. Я вже за голосом розумію.

— Від вигляду каки з моїми очима нічого не зробиться, — Люсі вийняла Пітера, який обурено кричав, із манежу і лагідно погойдала його на сонечку.

— Привіт, маленький. Як справи? Не дуже?

Пітер заревів.

Люсі поклала його на ковдрочку, яку вони взяли замість сповивального столика. Пітер, продовжуючи ревти, поповз. Люсі перевернула його і почала розстібати його блакитні вельветові штанці. Пітер дриґав ногами.

— Чом би вам не погуляти трошки? — сказала Люсі. Вона всміхнулася до Френ, але Стю здалося, що то печальна усмішка.

— А чом би й ні? — погодилася Френ і взяла Стю за руку.

Стю дозволив себе відвести. Вони перейшли дорогу, потрапили на пухнасте зелене пасовище, яке круто здіймалося під рухливими білими хмаринками і ясно-блакитним небом.

— А в чому річ? — спитав Стю.

— Ти про що? — але у Френ вигляд був аж занадто нерозуміючий.

— Такий погляд…

— Який погляд?

— Я його одразу помічаю, — сказав Стю. — Може, я й не знаю, що саме він означає, але я його помічаю одразу.

— Сідай біля мене, Стю.

— Ось так?

Вони сіли й подивилися на схід, де земля кількома великими уступами переходила в рівнину і зникала в блакитному серпанку. Десь за тим серпанком лежала Небраска.

— Це серйозно. Я не знаю, як і говорити з тобою про це, Стюарте.

— Ну ти просто постарайся, — сказав він і взяв її за руку.

Френ не заговорила, у неї почало рухатись обличчя. По щоці скотилася сльоза, кутики губ затремтіли та опустилися.

— Френ…

— Ні, я не заплачу! — сердито сказала вона, але сльози знову потекли, і вона не змогла їх стримати, розплакалася. Схвильований і здивований, Стю