Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

Краще я віддам їй свою любов. Та як її, кляту, послати? І як зберегти, щоб вона не зів'яла? Її ж не покладеш на лід?

А може, тепер і кладуть? Треба спитати. А як я дістану той клятий мотор для старого?

Знайди. Знаходити вихід із скрутного становища — твоє ремесло. Знаходити вихід, коли по тобі стріляють, — поправився він.

Шкода, що цей негідник, який псує мені полювання на качок, не має справжньої рушниці; правда, у мене зараз теж нема. А то ми швидко з'ясували б, хто вміє знаходити вихід із становища. Навіть у цій паршивій бочці, посеред болота, де не можна маневрувати. Йому довелось би підійти зовсім близько, щоб поцілити мене.

— Годі,— сказав він собі,— подумай краще про дівчину. Ти більше не хочеш вбивати — нікого і ніколи.

— Кому ти морочиш голову? — спитав він себе. — Ти що, в святі пнешся? Ну що ж, можеш спробувати. їй ти тоді більше подо-батимешся. А ти певен? Ні, не певен, — признався він відверто. — Бог свідок, що не певен.

А що, як я справді стану святим перед смертю? Чом ні? — сказав він. — Ну, хто хоче закластись на це?».

— Ти не хочеш? — спитав він підсадну качку.

Але вона дивилася в небо у нього за спиною і тихенько крякала щось по-своєму.

Качки пролетіли надто високо, ні разу не звернувши. Вони байдуже глянули вниз і полетіли далі до моря.

«Видно, вони справді сідають там на воду, — подумав полковник. — А десь у човні на них теж чатує мисливець. Вони підлетять з підвітряного боку, і хтось напевне підстрелить їх. Та коли той мисливець почне стріляти, кілька качок можуть полетіти назад, до мене. Але все замерзло, мені давно пора їхати, чого я сиджу тут, як бовдур?

Я настріляв чимало качок і полював не гірше, а навіть краще, ніж завжди. Краще, хай йому біс, — подумав він. — Тут ніхто не стріляє краще за тебе, крім Альваріто; він іще хлопчисько і тому стріляє швидше. І все ж ти вбиваєш менше качок, ніж погані й навіть середні мисливці.

Так, знаю. І знаю чому: ми ж за кількістю більше не ганяємося, ми ж тепер не живемо за статутом, пам'ятаєш?»

Полковник згадав, як одного разу, завдяки примхливому воєнному щастю, він зустрівся ненадовго із своїм найкращим приятелем; це сталося у бою в Арденнах, і вони гнали ворога.

Була рання осінь, навколо височіли гори з піщаними дорогами і стежками, укриті низькорослими дубками та соснами. Сліди ворожих танків і тягачів виразно відбивалися на вологому піску.

Напередодні йшов дощ, але тепер розгодинилося, видимість була добра, можна було розгледіти навіть далекі пагорби, і вони із приятелем уважно роздивлялися довкола в бінокль, наче полювали на дичину.

Полковник, який тоді був генералом і заступником командира дивізії, знав слід кожної ворожої машини. Він знав, коли у ворога не стане мін і скільки приблизно патронів у нього ще залишилося. Він розрахував, де німцям доведеться прийняти бій, перш ніж вони досягнуть лінії Зігфріда. Він був певен, що вони не битимуться в жодному з тих місць, де чекали боїв, а поспішатимуть відійти якнайдалі.

— Ми досить далеко відірвалися для людей нашого високого рангу, Джордже, — сказав він своєму найкращому приятелеві.

— Глядіть, не дуже заривайтеся, генерале.

— Пусте! — сказав полковник. — Годі нам жити за статутом, тепер ми його просто викинемо геть.

— З превеликим задоволенням, генерале! Тим більше, що статут складав я сам, — сказав його найкращий приятель. — А що, коли вони залишили заслін?

Він показав на місце, де, за логікою, ворог мусив зайняти оборонну позицію.

— Нічого вони там не залишили, — сказав полковник. — У них бойового припасу й на фейерверк не вистачить.

— Людина завжди має рацію, поки не помиляється, — промовив його найкращий приятель і додав: — Пане генерале.

— Я маю рацію, — сказав полковник. Він і справді мав рацію, хоч для того, щоб одержати точні відомості, йому довелося трохи порушити принципи Женевської конвенції.

— Ну що ж, наступати то й наступати! — сказав його найкращий приятель.

— Нам нічого баритися, я можу ручитись, що вони не затримаються в цих двох пунктах. І знаю я це не від якогось там фрі-ца, а з власного досвіду.

Він ще раз оглянув місцевість, послухав, як вітер шелестить гіллям, вдихнув запах вересу, прим'ятого чобітьми, ще раз подивився на відбитки гусениць на мокрому піску — і на цьому все скінчилось.

«Цікаво, чи сподобалася б їй ця історія? — подумав він. — Ні, не годиться так вихвалятися перед нею. От якби хтось інший розповів їй про це, та ще й піддав би жару… Джордж не зможе розповісти. А він — єдиний, хто зміг би це зробити, та, на жаль, не зможе. Дідька лисого він тепер зможе!

Я мав рацію у дев'яносто п’яти випадках із ста, а це дуже великий процент навіть в такому простому ділі, як війна. Але й ті п’ять процентів, коли ти помиляєшся, теж не дрібничка.

Ні. Я ніколи не розповім тобі цієї історії, доню. Це тільки невиразний шум у мене в серці. В моєму клятому, нікчемному серці. Це погане серце не може угнатися за мною.

А що, як воно ще зможе, — подумав він і проковтнув дві таблетки, запивши їх джином, а тоді поглянув на сіру кригу.

Ось зараз гукну того лобуряку та й поїду на ферму, чи як там, — мисливський будинок, чи що. Полюванню кінець».

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ

Полковник випростався, двічі вистрелив і замахав рукою до човняра, щоб той ішов до нього.

Човен плив поволі, всю дорогу доводіріось ламати кригу; човняр позбирав дерев'яні вабці, спіймав підсадну качку і сунув її в мішок, — а собака, сковзаючись по льоду, попідбирав убитих качок. Гнів у човняра начебто минув, і вигляд у нього був задоволений.

— Малувато набили, — сказав він полковникові.

— З вашою поміччю.

На цьому й скінчилася їхня розмова; човняр акуратно поскладав качок на носі, догори черевцем, а полковник подав йому рушниці та складений стільчик з ящиком для патронів.

Полковник заліз у човен, а човняр подивився, чи вони не забули чого в бочці, і зняв з гачка щось схоже на фартух з кишенями для патронів, який там висів. Потім теж сів у човен, і вони повільно, насилу пробиваючись крізь товсту кригу, попливли туди, де видніла бура вода каналу. Полковник щосили відпихався довгим веслом, як і