Читати книгу - "Твори. Том 1"

Він був дуже уважний до неї та до Гі сестри і надзвичайно тактовно розподіляв між ними компліменти. Молодшій казав:

— Ви наш товариш, і я дозволю собі кілька день приділяти вам трохи менше уваги. Ви ж знаєте, що з друзями поводяться простіше, ніж з іншими.

А старшій говорив:-

— Я хочу полонити вас, панночко, і, як чесний супротивник, попереждаю вас про це. Я навіть залицятимусь до вас. А, ви червонієте, це добрий знак! Побачите, що я буваю дуже люб’язний, якщо постараюсь. Правда ж, мад-муазель Шарлотта?

Обидві сестри й справді червоніли, а Луїза все так само поважно бурмотіла:

— Ох, який же ви шаленець, добродію!

Він відповідав:

— О, згодом у товаристві ви ще й не таке почуєте, коли вийдете заміж, а це ж незабаром станеться. Отоді наслухаєтесь усяких компліментів!

Христіана і Поль Бретіньї хвалили Гонтрана за те, що привів Луїзу Оріоль; маркіз усміхався, тішачись дитячою пустотливістю сина; Андермат думав: «Далебі, у нього непогано виходить». А Гонтран був роздратований роллю, яку мусив грати; його вабило до Шарлотти, а розрахунок велів упадати за Луїзою; і, всміхаючись до неї, молодик подумки шепотів крізь зуби: «А, твій батько, старий шахрай, надумав ошукати мене, але ти, дорогенька, ще побачиш, як ловко я поверну це діло».

Він поглядав то на молодшу, то на старшу, порівнюючи їх. Звісно ж, молодша йому більше подобалась; вона була веселіша, жвавіша, з ледь кирпатим носиком, бистрими очима, вузьким лобом, дещо широким ротом і чудовими, трохи великими, зубами.

Але й старша була гарна, тільки що холодніша, не така весела. Ця ніколи не стане ні дотепною, ні чарівною в інтимному житті, зате коли б на балі оповістили: «Графиня де Равенель», то вона була б гідною його імені і, може, краще за молодшу трималася б, трохи звикнувши й огледівшись серед людей шляхетного походження. І все-таки він лютував, злостився на них обох, і на їхнього батька, і на брата й сам собі обіцяв, що згодом, будучи вже господарем становища, віддячить їм усім за свою невдачу.

Коли після обіду повернулися до вітальні, він попросив Луїзу погадати йому на картах, — вона мала славу доброї ворожки. Маркіз, Андермат і Шарлотта уважно слухали, мимоволі зваблені таємницею невідомого, можливістю неймовірного, тією непоборною вірою в чудеса, яка нерідко так міцно сидить у людині, що часом навіть найтверезіший розум бентежать нікчемні вигадки шарлатанів.

Поль і Христіана розмовляли біля відчиненого вікна.

З якогось часу, відчуваючи, що Поль уже не любить її так, як раніше, вона була дуже нещасна. їй здавалось, що то якесь непорозуміння, але воно день у день загострювалось, і винні в тому були вони обоє. Вона вперше догадалась про своє лихо під час свята, в той вечір, коли водила Поля на дорогу. Бачила, що в його погляді вже немає колишньої ніжності, а в голосі — колишньої ласки, що він уже не так пристрасно піклується про неї, як колись, — бачила, але цієї зміни відгадати не могла.

А зміна сталася вже давно, ще того дня, як вона, прийшовши, як і щодня на побачення, щаслива, радісна, сказала йому: «Знаєш, я, здається, таки й справді вагітна!» Від цих слів у нього по шкірі пройшов неприємний дрож.

І потім при кожній зустрічі вона говорила йому про свою вагітність, — яка переповнювала радістю її серце, а Поля дратувало це захоплення тим, що видавалось йому прикрим, бридким, чимось неохайним і ображало його високі почуття до свого кумира.

Згодом, побачивши, як вона змінилася, схудла, як позападали їй щоки і пожовкло обличчя, він подумав, що Христіана мала б звільнити його від цього видовища і на кілька місяців зникнути, а потім з’явитися ще свіжішою, красивішою, ніж раніше, і змусити його забути цю пригоду, чи, може, долучити до кокетливих чарів кохання ще й інші — тонкі, скромні чари юної матері, яка тільки здалеку показує своє дитя, все в рожевих стрічках.

До того ж вона мала рідкісну нагоду' зробити все пристойно, чого він і сподівався — могла поїхати на літо в Монт-Оріоль, а його лишити в Парижі, щоб він не бачив, як вона змарніла й погіршала. Поль надіявся, що вона це зрозуміє.

Але, тільки-но приїхавши в Оверн, Христіана зразу ж почала наполегливо, безупину кликати його в численних листах, таких розпачливих, що він піддався слабості та жалості й приїхав. І тепер його гнітила її незграбна і плаксива ніжність; йому страшно хотілось покинути її, більше не бачити, не чути її недоречного любовного воркування, що так дратувало його. Кортіло сказати їй геть усе, що було в нього на серці, пояснити, як нетактовно й безглуздо вона поводиться, але він не міг цього зробити; не наважувався залишити її і в той же час не міг стримати свого нетерпіння, що прохоплювалось у гірких і образливих словах.

Христіана переживала, мучилася від цього, тим дужче, що почуваючи себе з кожним днем гірше, слабуючи на всі недуги вагітних жінок, вона більше, ніж будь-коли, потребувала розради, ласки, ніжності. Вона любила його, безза-вітно віддавшись йому тілом, душею, всім своїм єством, любила тією любов’ю, яка стає часом безоглядною і нескінченною жертвою. Вона вважала себе вже не коханкою його, а дружиною, подругою, його вірною, відданою, покірною рабинею, його річчю. Для неї в стосунках між ними вже не йшлося про залицяння, кокетство, про бажання завжди подобатись, бо ж вона вся належала йому, бо вони були скуті одним таким ланцюгом, ніжним і могутнім — дитиною, що скоро мала народитися.

Тільки-но вони лишились удвох коло вікна, Христіана знову почала свої ніжні ремства:

— Полю, коханий Полю, скажи, ти, як і раніше, любиш мене?

— Ну звісно! Слухай, ти щодня питаєш мене про одне й теж, це дуже одноманітно.

— Вибач! Просто мені вже не віриться, треба, щоб ти запевнив мене, треба весь час чути від тебе таке дороге

слово; а ти кажеш його мені вже не так часто, як колись, от я й мушу просити його в тебе, вимолювати, жебрати.

— Ну, гаразд, я люблю тебе! Але поговорімо про щось інше, прошу тебе!

— О, який ти жорстокий!

— Та ні, я не жорстокий. Тільки… тільки ти не розумієш… не розумієш, що…

— О ні! Я прекрасно розумію, що ти вже не любиш мене. Якби ти знав, як мені боляче!

— Слухай, Христіано, заклинаю — не нервуй мене. Коли б ти знала, як нетактовно ти поводишся!

— О, коли б ти