Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

— Як дівчата? — запитала я вслід.

Вона розвернулась і, натягнувши змучену усмішку, відповіла:

— Вікі дуже сумна й майже весь день не виходила з кімнати. А Джесс сьогодні швидко пройшла першу стадію господині та перейшла до другої — постійної гості нічних клубів. — Уже майже зачинивши двері, Моллі додала: — Все налагодиться, не хвилюйся та відпочивай.

Усе знову повторювалося! Ось тільки цього разу було гірше. Замість Роя був Джейкоб, у якого я закохалася по-справжньому. Це була не закоханість дев'ятнадцятирічної, як у випадку з колишнім. Ні, це були справжні почуття дорослої дівчини, яка вже переживала важке розставання та знала ціну стосункам. Вікі не сиділа поруч, щоб заспокоїти, а плакала у своїй кімнаті, теж картаючись. Джессіка першого ж вечора поїхала в нічний клуб і напевно додому повернеться під ранок сильно п'яною. Моллі ж замкнулася, однозначно вважаючи себе винною у всьому, раз самостійно купила мені книгу. Вона знала, що читання завжди допомагало мені й цей раз не став б винятком.

Будучи зануреною у свої думки, я навіть не помітила, коли Моллі ввімкнула світильник і підсунула ближче чашку. Мій стан був схожий на транс, у який я не помічала, коли провалювалася й постійно не могла знайти вихід назад.

Потягнувшись за чашкою, мою увагу привернув мобільний телефон, який весь цей час лежав вимкненим. Я сумнівалася, що хтось телефонував, адже близькі знали, де я і з ким, але все одно вирішила увімкнути його. Потягуючи вистиглу каву, я перевірила голосову пошту, яка, звісно ж, була порожньою, і вирішила подивитися сповіщення в соціальних мережах. Після розставання з Роєм, сторінки у Facebook і Twitter я видалила, а профіль в Instagram перейменувала на Місіс Коломбо. Серіал про екстраординарного детектива був моїм улюбленим, тому я переглядала його щороку, а то й частіше. За всі десять сезонів ім'я лейтенанта Коломбо не було озвучено, а образ його дружини так і залишився загадкою, яка не давала мені спокою. Саме тоді, коли я намагалася зібрати серце до купи після Роя, знову переглядаючи улюблений серіал, і народилася ідея перейменувати профіль та обмежити доступ до нього. На мій подив, у застосунку відображалося одне сповіщення — запит на підписку від користувача з ніком «Гарячіше твого хлопця».

«Господи, а комусь від цього може бути смішно», — подумала я й закотила очі.

Відхиливши жартівника, я згорнула застосунок і, заблокувавши телефон, прибрала на тумбочку. Далі в мої плани входила книга жанру фентезі з інтригуючою назвою «Відлуння Всесвіту», яка обіцяла мені можливість на кілька годин забутися, потонувши у вигаданому світі.

Але зрештою виявилося, що я помилилася. Читаючи книгу главу за главою, я мимоволі проводила паралелі між мною з Джейком та Діланом із Хейлі, які були головними героями історії. Зупинившись на п'ятнадцятій главі, я прибрала книгу на тумбочку й коли збиралася закутатись у ковдру, знову помітила щоденник. Кілька секунд я гіпнотизувала шкіряну палітурку, але в результаті здалася і, забравши його з полиці, швидко повернулася в теплу постіль.

Знявши з пружини ручку, я розгорнула чистий лист, навмисно швидко перегорнувши ранні записи.

Щоденник Еріки

«Ну що ж, привіт! Ось я знову пишу тобі, але тільки зі своєї спальні. Відпустка тривала лише вісім днів, які стали одночасно кращими й гіршими в моєму житті. Роблячи останній запис, я навіть не підозрювала, як же боляче буде потім. Так, саме... У хлопця, у якого я закохалася, є дівчина. Яка іронія, її теж звуть Софія. Знаєш, здається, ніби це якась кара, лише не розумію, за що це все мені.

Уявляєш, уперше в житті я відчула те, у що вже перестала вірити — справжнє кохання, ось тільки все зруйнувалося в одну мить. Усе виявилось обманом, пасткою, у яку я добровільно потрапила.

Але знаєш, я вже більше не плачу, наче ліміт сліз, виділений на одне життя, вичерпався. Жаль тільки, що дикий біль у серці ніяк не витратить свій трафік.

Я так втомилася! Це, мабуть, найдовший день у моєму житті. Засинаючи, я забуваюсь у тривожному сні, а розплющивши очі, стикаюся із суворою реальністю, де немає місця моєму щастю. І так весь цей бісів день, який усе не закінчиться, ніби насміхаючись із мене. Зараз я знову маю заснути, щоб завтра зустріти новий день, а я не можу. Кажуть, що час лікує... Що ж, дорогий щоденнику, скажу, що це нісенітниця. Людину лікує людина, тільки великий ризик, що вона ж зробить ще гірше, але трохи пізніше.

Просто потрібно постаратися забути дотики, що викликали мурашки по шкірі. Необхідно спробувати викинути з голови улюблений образ і стерти з губ смак бажаних поцілунків. Перестати бачити очі кольору шоколаду і брехню в них, що так майстерно ховалася за щирістю.

Мені здавалося, що після Роя я померла, але як той фенікс змогла повстати з попелу. Чому ж я так часто помиляюсь? Я вмираю зараз і, на жаль, на вогняного птаха не дуже схожа.

Дорогий щоденнику, будь ласка, забери мій біль... Прошу».