Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— І який у тебе термін? — почула вона голос викладача та підскочила від несподіванки.

— Пробачте… я…

— Якщо хочеш — бери пий, — усміхнувся старий майор — низенький чоловік з акуратними вусами. — Я заварю собі інший.

— Я…

— Пий, не соромся.

Лора взяла до рук чашку і пожадливо випила чай залпом.

— То який у тебе термін? — викладач сів за свій стіл і весело поглянув на дівчину.

— Який термін? — здивовано перепитала Лора.

— Ех, студенти… молоді… зелені…© — посміхаючись повільно вимовив він. — Вагітності який термін, Ільченко? Ти ж наче добре вчишся, невже ще не зрозуміла?

— Вагітності?.. — перепитала Лора.

Усвідомлення того, що відбувалось з нею останнім часом накрило Ларису, як лавина… Коли Хризонівна сказала, що Степан буде аж на новий рік — вона перестала пити таблетки. Хотіла, щоб організм трошки “відпочив” та і сенсу їх приймати не було — крім Степана нікого не хотіла, а у вересні він несподівано з’явився… і не запитав, чи приймає вона пігулки, а вона про це геть не думала, бо хотіла його тоді понад усе на світі...

— Думаю… Тижнів шість… — тихо промовила Лариса приголомшена таким очевидним і таким несподіваним відкриттям. Чебурек був ні до чого...

— Вітаю, — кивнув викладач, — але щось ти не весела… Ти не рада?

— Я? Я рада, — вона усміхнулась і приклала долоню до живота. Їй здалося, що він неначе почав наповнюватись теплом. Вагітна… От тільки як на це відреагують її батьки? Степан? Вона ж навіть не знає, як повідомити йому таку новину… і чи не розсердиться він на неї? “Ти мені не потрібна. Мені ніхто не потрібен” ...і чи варто повідомляти?

На перерві збігала до аптеки і купила тест. Найдешевший з тих, що був. Зробила — позитивний. Було і радісно і страшно. Що робити? Вирішила поки мовчати. Тест-смужку акуратно замотала і поклала у гаманець. Грошей там вже майже не було. Стипендія переважно йшла на проїзд, а копійки по кишенях були залишками з тих часів, коли Степан щедро фінансував всі її витрати. Він лишив їй гроші… а вона нічого не взяла — все лишила у квартирі. І копії ключів у неї немає… Ларисі навіть не було з ким поговорити про свій стан і ситуацію, в якій вона опинилась. Сестра — не варіант. Мама… Чи зрозуміє вона її? Поки можна — буде просто мовчати.

Перші дні листопада були теплими, а потім різко стало холодно і випав сніг. Мама сварилася на Ларису, що через свою неуважність тепер мусить мерзнути. От якби не загубила ключі — “ходила б зараз у дублянці, а не в старій куртці і дупа б не мерзла. А тепер мусить чекати, коли приїде Степан і зробить їй копію ключів".

Про його приїзд Лариса і мріяла, і чекала його з острахом. Що скаже він, дізнавшись про її стан?   

В кінці листопаду група готувалася до переддипломної практики на підстанціях швидкої допомоги. Останній тиждень практичних занять по лікарнях. Практика. Сесія. Держіспити і в перших числах березня — отримання дипломів. Таким далеким цей момент здавався під час вступу, а тепер до нього лишалися лічені місяці. Хтось вже обговорював куди піде працювати, хтось — збирався вступати до медуніверситету і планував посилено готуватись. Лариса про вступ не думала. По її підрахунках на початку червня вона має народити… від цієї думки тіло наповнював страх… і радість. Переїжджаючи на друге практичне заняття, Лариса повторювала на зупинці конспект, одногрупники тупцяли неподалік, коли поруч зупинився знайомий синій Мерседес.

— Оце так зустріч! — з авто вийшов мамин адвокат, Роман Бондаренко, і усміхнувся до дівчини.

— Привіт, — розгублено промовила Лариса.

— Так читаєш, що видно як мозок ворушиться, не можна так напружуватися!

— Ну…

— Щось ти якась бліда, — Роман підійшов ближче. Гарний, задоволений собою і самовпевнений, як завжди.

— Трошки застудилася, — Лариса опустила погляд в конспект. Роман — це, мабуть, остання людина з якою вона б хотіла поговорити про ситуацію, в якій опинилася.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю автобуса, їду на практику в лікарню.

— А я тут приїхав до клієнта, — Роман не міг відвести погляду від її обличчя. Лариса завжди видавалася милою, але зараз вона була якоюсь не такою. Щось у ній змінилось і він не одразу зрозумів що саме. Схудла... Вона помітно схудла і всі риси обличчя загострились, під очима синці, а ще... вона дуже бліда.

— Ларисо! — гукнув її Берман, — автобус!

— Ой, мені пора, — Лариса поспіхом закрила конспект, — бувай!

— Радий був тебе побачити! Бережи себе! — гукнув Роман, проводжаючи її поглядом. Як шкода, що Лорі він не цікавий…

Вийшовши на практику, Лора, перебуваючи у скрутному фінансовому становищі, попросилась виходити не два дні підряд, а бути одну добу і їхати додому, щоб менше витрачати коштів на дорогу. Завідуюча дозволила.

Одногрупники між собою домовлялись, щоб всім зустрітися 25 грудня — погуляти по Києву. Лариса не обіцяла бути, казала, що подумає. На гульки не мала коштів.

Почувалася вона майже добре. І хоч розуміла, що час ставати вже на облік — сподівалася дочекатись приїзду Степана. Поговорити з ним. Не вірила, що він примусить її зробити аборт. Сподівалась отримати від нього якщо не підтримку, то хоча б фінансову допомогу… 

Напередодні дня Святого Миколая Лариса їздила з кардіологічною бригадою. Близько десятої вечора надійшов виклик — жінка, 64 роки, біль в області серця. Виклик був у приватний сектор Києва.

Машина швидкої допомоги зупинилася перед справжнім маєтком. Звірилися з адресою виклику — тут. Дивно, що викликали не приватну швидку… Їх вибіг зустрічати літній чоловік, що схвильовано направляв бригаду до центрального входу, сказав, щоб не роззувались і повів за гарні мармурові сходи через яскраво освітлений хол до кімнати, де на великому ліжку з різьбленим узголів'ям лежала жінка. Лариса, знаючи манеру роботи лікаря, одразу ж почала готувати апарат для ЕКГ, фельдшер поміряв тиск…