Читати книгу - "Дім, в якому…"

Сфінкс киває.

— Так. Це головне. Усе зрозуміло, Чорний. Це чудово та дивовижно, але що ти робитимеш, якщо вони надумають на ньому виїхати?

— От про це я і хотів з тобою порадитися, — замислено каже Чорний. — Бо, сам розумієш, не можу я їм сказати, що все це просто так, тільки щоб вони не з’їхали з глузду. Автобус тут припаркований, на звалищі, я замаскував його всяким сміттям. Ти не повіриш, вони бігали дивитися на нього по три рази на день, поки не з’явилися ті типи з наметами. Тепер-то, звичайно, не бігають, але те, що він там, добряче їх підбадьорює, розумієш?

Сфінкс дивиться на Чорного так, ніби вперше його бачить. Блакитні крижинки очей, обрамлені білястими віями. Танцюючі скелетики на чорній піратській пов’язці на лобі.

— Я розумію, що ти влипнув, — каже Сфінкс. — Ось що я розумію.

Чорний тільки зітхає.

— Це я знаю і без тебе. То що ти мені порадиш?

Сфінксові дуже хочеться дати пораду в дусі Шакала. Жити, затамувавши подих. Співати безгучні пісні. Умиватися підсоленою водою. Але Чорний — ватажок, а з ватажками так не жартують. Тому він говорить:

— Скажи, що автобусу потрібен водій, а будь-кому, хто сідає за кермо, потрібні права водія. Вони повинні зрозуміти. Це загальновідомий факт.

Чорний хитає головою. Знову зітхає. Знявши з голови пов’язку, шкребе потилицю. Не­квапність його рухів викликає у Сфінкса нервовий свербіж між лопатками.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що навчився керувати машиною? Не те щоб дуже добре, проте стерпно. А зараз у мене є також і права. Правда, вони фальшиві. Щуряка роздобула. Але вони ніби є.

— Чорний? — Сфінкс зазирає йому в очі. — Ти ж уже все вирішив. Які тобі ще поради? Ти все організував, залишилося тільки посадити в цей твій автобус усіх охочих і повезти невідомо куди. Ну а від мене ж тобі чого треба?

Чорний переступає з ноги на ногу. Витирає лице зім’ятою банданою і каже, дивлячись у підлогу:

— Я просто хотів попередити. Що є і такий варіант. Якщо хтось із ваших раптом захоче скористатися. З Лері я вже домовився, вони зі Спицею точно їдуть, але раптом іще хто-­небудь захоче.

Сфінкс дивиться на Чорного, думаючи про те, що це, поза сумнівом, той самий Чорний, якого він знає не перший рік, і водночас це абсолютно інша людина. Що посада ватажка довела його до краю священного безуму, за межею якого знайомі люди перетворюються на чужаків. Він думає про те, добре це чи погано, і не може дійти ніякого певного висновку. Напевно, для самого Чорного так гірше, але Сфінксові ця непередбачувана й дивна людина подобається більше.

— Дякую, Чорний, — говорить він.

Чорний стенає плечима.

— Немає за що. Просто хотілося, щоб ти був поінформований. Добре... Побачимося...

Чорний відходить. Перевальцем, по-ведмежому. Бандана зі скелетиками зім’ята в кулаці, вираз обличчя стримано-героїчний.

Лорд під’їжджає до Сфінкса, який дивиться йому вслід, і питає:

— Чого він хотів?

— Знаєш, — каже Сфінкс, не відповідаючи на запитання, — здається, я стаю філософом.

Обшуки, ймовірно, завершено. Біля входу до їдальні товпляться вихователі на чолі з Акулою та щось палко обговорюють. Порадившись, вони перетягують до дверей Фазанячий стіл, майже повністю перегородивши їх, після чого Акула оголошує, що, з огляду на невиявлення під час обшуків багатьох пропаж, буде проведено також обшук наплічників усіх, хто перебуває в їдальні. Далі нічого не чути. Акулу заглушують обурені ревіння й свист. Навіть Фазани кричать, наплювавши на дисципліну. Якийсь час Акула намагається все ж таки закінчити свою промову, потім, знизавши плечима, відходить до вихователів. Вишикувавшись біля столу, вони чекають, поки стихне загальне обурення, але шум у їдальні радше наростає, ніж слабшає. Щури починають кидати у вихователів посуд. Тарілки й чашки б’ються за півметра від їхніх ніг, не долітаючи до столу, так що, можна сказати, Щури кидають не у вихователів, а біля них, але виглядає це досить загрозливо, і першим не витримує Шериф. Вихопивши з кишені спортивний пістолет, він стріляє у стелю, поки у всіх навколо не закладає вуха.

Щури трішечки притихають. Тим більше, і посуд у них закінчився. Позбавлені столу Фазани вирішують, що їм цього досить, і шикуються в чергу на перевірку наплічників, тримаючи їх напоготові, вже розстебнутими.

Куряка вийняв свій зошит і гарячково строчить у ньому, маючи при цьому вигляд фанатика-журналіста, що дорвався до сенсаційного матеріалу. Приголомшена пострілами Нанетта відлетіла від столу, прикрасивши скатертину зеленуватими спіральками посліду.

— Якось вони аж надто лютують, — замислено каже Лорд. — Може, щось іще пропало, крім того, про що ми знаємо?

Сфінкс озирається на Табакі, який сказав приблизно те саме, але той, оглушений власними криками, не розчув Лорда й не помічає погляду Сфінкса.

На стіл перед вихователями лягають Фазанячі наплічники зі страхітливо одноманітним вмістом. Серветки, аптечки, щоденники для нотаток. Кожен наплічник вивертається навиворіт і неодноразово струшується. Кишені Фазанів обшукують окремо. Там тільки носовички й пронумеровані гребінці.

— Боюся, нам доведеться тут заночувати, — стверджує Лорд. — Не дуже приємна перспектива. Може, пропустимо вперед Табакі? У нього нехороший наплічник.

— Це їх тільки розохотить, — припускає Горбач.

Сфінкс оглядає їдальню, яка дедалі більше нагадує розгромлений свинарник. Перед дверима залишилася лежати купа друзок. Стягнута зі Щурячого столу церата валяється на брудній підлозі. Кілька чоловік демонстративно вляглися спати, загорнувшись у зірвані з вікон штори. В одному кутку про щось радяться стурбовані Логи, в іншому — Птахи споруджують ширму для тимчасового туалету. Понурі викрики Слона — «хочу пі-пі, хочу пі-пі» — підганяють їх. Уявивши, що скоро до навколишньої обстановки додасться запах сечі, Сфінкс кривиться від огиди. А тим часом ватажок усього цього гадючника прилаштувався подрімати під кухонним віконцем на власному піджаку. Дивлячись на нього, Сфінксові хочеться водночас кричати, трясти, штурхати й затоптувати. Переповнений цими емоціями, він прямує до Сліпого.

Проминаючи Табакі, який заштовхує у свій наплічник щось таке, що надасть йому смертоносності. Проминаючи кадуб із чимось пластмасовим, отруйно-зеленим і обкусаним. Проминаючи Логів, які радяться, похмуро позираючи на двері. І коли він уже майже біля мети, Сліпий озивається, не розплющуючи очей:

— Сфінксе, ти підкрадаєшся до мене, як голодний тигр до козеняти. Якщо хочеш застати когось зненацька, зроби ходу менш виразною.

Переборовши бажання затоптувати й верещати, Сфінкс сідає коло нього.

— Давай поговоримо. У мене назбиралося багато запитань.

— Давай. Із чого почнемо?

Безтурботність Сліпого не стільки дратує Сфінкса, скільки позбавляє сил. І бажання що б то не було з ним обговорювати.

— З автобуса Чорного. Мені не подобається ця історія з фальшивими правами. Керувати машиною він фактично не вміє. Бо якщо навіть і вчився, то явно недостатньо. У нього немає досвіду. Він занапастить і себе, і тих, хто туди сяде.

Сліпий сідає рівніше.

— Не думаю. Він людина відповідальна. До того ж хіба я можу заборонити йому щось після випуску? Після випуску я навіть Лері нічого не можу заборонити.

— Ти й не став би, навіть якби міг.

Сліпий стенає плечима.

— Правильно. Не став би. Це його рішення. Він ватажок. Чого це я маю щось йому