Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

таємного ешафоту. Для неї все відбулося несподівано й відразу: так ніби раптом відчинилися ворота до раю. Вона розпустилася, мов троянда, вона ширяла в небесах блаженства, і це стало неабияким стимулом для її навчання, бо вона завжди намагалася бути першою в класі, щоб її не позбавили вихідного в неділю. Отакий затишний куточок знайшов він собі на пустельному узбережжі старості. Після стількох років обміркованих пристрастей він невимовно втішався смаком невинності, приправленої чарами витонченої розпусти.

Вони легко знайшли спільну мову. Вона поводилася, як і належало поводитися дівчинці, настроєній відкрити таємниці життя під проводом бувалого й достойного чоловіка, який ніколи ні з чого не дивувався; а він, цілком це усвідомлюючи, перетворився на того, ким усе життя найдужче боявся бути: на старого закоханого. Ніколи він не ототожнював її з Ферміною Дасою, хоча схожість між ними впадала у вічі, і не тільки тому, що Америка Вікунья була в тому самому віці, що й Ферміна Даса, коли він уперше її побачив, а й тому, що носила шкільну форму, мала довгу косу і ходила, мов дика кізка, а вдачі була гордої та мінливої. Навіть більше: думка про заміну, яка доти завжди надихала його в гонитві за легким коханням, тепер цілком стерлася. Дівчина подобалася йому такою, якою була, і кінець кінцем він закохався в неї саму з усім жаром старечого любострастя. Вона була єдина, з ким він удавався до застережних заходів проти небажаної вагітності. Після півдесятка зустрічей обоє ні про що інше не мріяли, як про свої недільні побачення.

Оскільки тільки йому було дане право забирати її з інтернату, він їздив по неї в шестициліндровому «гудзоні» Карибської річкової компанії, і не раз у захмарені дні вони відкидали верх автомобіля і виїздили на прогулянку понад морем — він сидів нерухомий у своєму похмурому капелюсі, а вона давилася сміхом, притримуючи обома руками беретика шкільної форми, щоб його не зірвало вітром. Хтось їй порадив, щоб вона не зустрічалася зі своїм опікуном частіше, аніж доконче треба, щоб не їла того, чого він уже покуштував, і трималась якомога далі від його дихання, бо старість, мовляв, заразлива. Але їй було байдуже. Їх обох анітрохи не обходило те, що про них можуть подумати, бо, зрештою, всі знали, що вона доводиться йому родичкою, а крім того, різниця віку вбезпечувала їх від будь-яких підозр.

В ту зелену неділю, на Трійцю, вони саме закінчили кохатися, коли почувся подзвін. Серце у Флорентіно Аріси тьохнуло, і він мусив зробити над собою зусилля, щоб заспокоїтися. В часи його молодості ритуал подзвону включали у вартість похорону і відмовляли в ньому лише вбогим. Але після нашої останньої війни, що відбулася на межі двох століть, консервативний режим зміцнив свої колоніальні звичаї, і поховальні церемонії стали такі дорогі, що платити за них могли тільки люди дуже багаті. А коли помер архієпископ Ерколе де Луна і дзвони всієї провінції бамкали безперервно дев’ять днів і дев’ять ночей, то це настільки розтривожило людність, що наступний архієпископ заборонив дзвонити в дзвони під час похоронних церемоній, залишивши це право тільки для найвизначніших небіжчиків. Тому, коли Флорентіно Аріса почув, як о четвертій дня на Трійцю тужливо забамкали соборні дзвони, перед ним наче постав привид його втраченої юності. Він раптом збагнув, що саме про такий подзвін мріяв протягом стількох років, починаючи від тієї неділі, коли побачив, як Ферміна Даса виходить із церкви з шестимісячною вагітністю.

— Чорти його бери, — мовив він у півтемряві. — Мабуть, велика то цяця померла, коли по ній дзвонять у головному соборі.

Америка Вікунья, зовсім гола, прокинулась і сказала:

— Либонь, то дзвонять тому, що сьогодні Трійця.

Флорентіно Аріса не був великим знавцем церковних порядків і навіть не ходив на відправи, відтоді як перестав грати на скрипці, супроводячи церковний хор разом із німцем, який, крім того, навчив його телеграфної премудрості і про чию подальшу долю він ніколи не мав вірогідних відомостей. Проте він знав напевне, що на Трійцю дзвони не дзвонять. Подзвін оголошував жалобу по якомусь значному небіжчикові — Флорентіно Аріса знав це достеменно. Вранці йому зробила візит делегація карибських біженців і повідомила його, що вдосвіта помер у своєму ательє фотограф Херемія де Сент-Амур. Хоча Флорентіно Аріса не належав до числа його близьких друзів, він підтримував приятельські взаємини з багатьма іншими біженцями, які завжди запрошували його на свої публічні церемонії, а надто на похорони своїх людей. Але Флорентіно Аріса був певен, що то дзвонять не по Херемії де Сент-Амурові, який називав себе войовничим безвірником, був затятий анархіст і до того ж сам наклав на себе руки.

— Ні, — сказав Флорентіно Аріса, — такий подзвін можуть давати лише по урядовцеві високого рангу.

Америка Вікунья з її білим тілом, помережаним сонячними смужками від світла, що соталося крізь нещільно закриті жалюзі, була в такому віці, в якому про смерть не думають. Після обіду вони займалися любов’ю і тепер лежали, розморені сієстою, обоє голі, під вентилятором, гудіння якого не заглушувало скреготіння нігтів по блясі — то розгулювали по розжареному цинковому даху стерв’ятники. Флорентіно Аріса любив цю дівчину, як любив стількох інших жінок у своєму довгому житті, але жодної іншої він не любив з таким почуттям туги, бо мав непомильне передчуття, що коли Америка Вікунья закінчить вищу школу, він уже помре від старості.

Кімната, в якій вони лежали, більше скидалася на каюту корабля, стіни були оббиті дерев’яними рейками, пофарбованими кілька разів поверх первісного шару фарби, як це роблять на пароплавах, але спека тут була задушливіша, ніж вона буває о четвертій пополудні у справжніх каютах річкових суден; хоча й крутився над самим ліжком електричний вентилятор, але від розпеченого цинкового даху пашіло жаром. То була не спальня у звичайному будинку, а така собі каюта на суходолі, яку Флорентіно Аріса звелів збудувати для себе неподалік від своєї контори з єдиною метою — завжди мати до своїх послуг надійну схованку для своїх старечих любовних пригод. У будні там важко було заснути під гучні крики портових вантажників, скрегіт кранів у річковій гавані та оглушливі сирени пароплавів, які швартувалися до причалу. Але для дівчини тут був її недільний рай.

На Трійцю вони збиралися бути разом аж до тієї години, коли