Читати книгу - "Квіти грози, Оксана Степова"

Вона провідувала малого, бачила як той сумує й все розпитує чому не йде мама, а ще жінка з кожним днем розуміла все більш чітко, що саме цей малий Михасик розбив ту льодяну крижину, що скувала усі чуття після зради колись такого коханого чоловіка. Так довго вона не могла нікого навіть підпустити до себе й ось розчулилась. Знову почала посміхатися весні, бачити блакить неба та весняну свіжість зелені котрі вже кілька років проходила осторонь.

Саме ці свіжі почуття й спонукали жінку розпитати спочатку в лікарні, а потім й у соціальних працівників деталі на предмет усиновлення малого. На жаль, навіть спрощена воєнна процедура займала тривалий час, тому не вдалося забрати Михасика з лікарні прямо до себе додому. Але через півтора місяця вона стояла біля дверей дитячого будинку й маленькі ніжки несли до неї усміхнену дитину.

З кожним днем все більше й більше впевнювалася Мар’яна, що зустріч з цією дитиною була передумовлена згори, адже вони врятували один одного. Адже коли через рік вони збиралися йти до школи у перший клас, за день до цього пішли на кладовище до мами розповісти про приготування до школи й що вже хлопчик уміє та знає. Малий серйозно розповідав, що він вже знає всі букви й цифри, вміє читати по складах, він навіть вивчив англійську абетку й знає слово кіт та яблуко. Проговоривши так ледве не годину, підійшов і поклав на могилу змучену квітку, котрою він перед цим розмахував розповідаючи. І саме тут з-за хмаринки визирнуло сонечко й ласкавим промінцем пробіглося по Мар’яні з Михасиком. Тепер жінка була майже певна, що мама маленького Михасика дивиться на них згори та посміхається.