Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

— На душу твою, щеня, мені плюнути й розтерти. Дякуй Господу Богу й батькам своїм, що отакий вродився. Я вже наплював на київський розшук. У департаменті толкові люди перевелися, куди Рудий дивиться... Гребуть хабарі, коли вже понаїдаються... Мастицький такого б не допустив. Ти, Чечелю, наче той гриб після дощу серед купи мухоморів. О, думаю, нарешті за когось не соромно. Тому прийшов сюди нині. І ніхто мені ніколи нічого не ладен наказувати. Ще раз дозволиш собі подібне — подавишся.

— Вибачте... — прохрипів Платон.

— Вставай. Матимеш урок. Є в Києві люди, з якими отак балакать краще не треба.

Місце, куди ткнулося дуло, боліло. Подумки Чечель кляв себе останніми словами. За три роки в розшуковій поліції жодного разу не дозволив себе отак підловити. Але ж завжди готувався до сутичок, хай хтось і вважав його позером та хвальком. Нічого, зате он чутки розходяться про пістолет у рукаві. Ось порожня долоня, махнув рукою — все, мовби з повітря вилетів, лапи вгору, всіх заарештовано. Тут програв — шанованій ним людині, правдивому кумиру, та все одно — програв. Він у руках Захарченка, і хтозна, навіщо насправді старий сищик відшукав проти ночі його вбогий притулок.

І ще сильніше картав себе, бо не міг, не мав бажання опиратися людині, яка була — та й лишається, чого вже там! — зразком професіонала. На яку хотілося — чого вже там, далі хочеться! — рівнятися.

Платон не міг підняти на Івана Захарченка руку.

Покірно дозволяв робити з собою все, що тому заманеться.

І не розумів, як житиме з цим далі — по тому як старий поліцейський зробить те, навіщо прийшов.

Знати б, пощо перевдягнувся візником...

Захарченко заховав револьвер у глибоку кишеню сіряка.

— Слухайте мене, Платоне Яковичу, — знову почулися дружні нотки, та й голос помітно подобрішав. — У цій норі всі ваші речі та гроші?

— Речі — всі. Є ще сорочки, віддав прати, — бовкнув навіщось. — Мабуть, уже не заберу.

— З грішми що?

— Маю при собі двадцять шість рублів.

— О. Стільки ж, скільки маєте років.

— До чого...

— Не зважайте, Платоне Яковичу. — Старий сищик легко посміхнувся у вуса. — Просто зайве показав: цікавлюся вами й усім, що ви робили на службі. Та й газети про ваші подвиги писали.

— Я нікого про те не просив.

— Звісно. Та вам же було приємно. Нічо’, пробачаю молодій людині потяг до марнославства, якщо для того є певні підстави. З віком мине.

— Вже минуло, Іване Макаровичу.

— Коли так — час настав. — Це прозвучало філософічно. — Досвід приходить із набиттям ґуль. Вам, пане Чечель, після останніх подій ґуль — та й досвіду — на два життя стане.

— Хоча б одне прожити.

— Згоден. І бажано не на каторзі. — Посмішка сховалася у вусах. — Вас, Платоне Чечель, уже розшукують за підозрою в убивстві Поліни Урусової.

— Я не вбивав її.

— Охоче вірю. Проте іншого кандидата не хоче її згорьований татко, дійсний таємний радник Антон Павлович Урусов, з тих самих санкт-петербурзьких князів Урусових, наближених до государя імператора. Таємний радник, високий чин Міністерства внутрішніх справ, має досить сил, аби згноїти вас на Соловках. Чи десь інде.

— Я здогадуюся.

— Тим не менше полізли в ту справу.

— Зібрав досить доказів проти цієї потвори! Ви знаєте, що робила розбещена, цілковито безкарна Полінка тут, у Києві?!

— Знаю. Її батько, князь Урусов, так само знає. Йому стає доказів, Платоне Яковичу. Ви зробили роботу так вправно й ретельно, як не зробив би я.

— Не перебільшуйте.

— А ви слухайте, коли старші кажуть! — Захарченко знову тупнув, проте легше. — Дійсний таємний радник Урусов не має жодних сумнівів, що його доця скоїла ті жахливі вбивства. Єдиний спосіб відбілити її — поставити в один ряд із жертвами. Полінку, як відомо, закатрупили тим самим способом, який вона практикувала. Лишилося покарати вас. Молодого поліцейського, котрий нібито розкрив злочин і виставив родовиту петербурзьку князівну патологічною вбивцею-маніячкою.

— Колишнього поліцейського. Ми з вами в одному статусі.

— Але в різному становищі, — нагадав старий сищик. — Я можу вільно ходити Києвом, ви годуєте блощиць у найбруднішій нічліжці Ями. І шукають вас за наказом навіть не нашого обер-поліцмейстера. Урусов не довіряє.

— Чекайте! — Платон відмахнувся, мов від набридливої мухи, вже зовсім освоївшись у присутності легенди розшуку. — Високий чин із Петербурга не має довіри до високого чина з губернії, якого звідти, зі столиці, і призначають?

— Охо-хо, синку... — Захарченко зсунув візницьку шапку на потилицю, від чого став виглядати кумедно і вже не нагадував запорожця. — На нашій, поліцейській справі ви знаєтесь дуже добре. Стежив за вашими успіхами. Навіть краще, ніж я замолоду, їй-богу. Тільки ж ви не політик.

— А ви — політик?

— Платоне Яковичу, справа Полінки Урусової — передусім політична. Донька таємного радника, наближеної до імператора особи, не може бути вбивцею. Тим більше такою огидною, з нахилами сумнозвісної Салтичихи[4] чи графині Баторі[5]. Хто вважає інакше й декларує це — кидає тінь на найкращих людей Російської імперії. Таємний радник Урусов — суть імперія, пане Чечель. Наближений до царя — отже, тінь падає на самого государя. Ви її кинули, ту тінь. Знаєте чому? Бо ви, Платоне Яковичу, прихований мазепинець. Зрадник. Навмисне здобули добру репутацію, аби підривати основи імперії. У цьому разі — довіру до царських владних інституцій. Не надто пишно говорю?

— Гм... пишнувато. — У роті в Чечеля враз пересохло.

— Підемо далі. Завважу — усе, що кажу, відчув колись на власній шкурі. Там, — Захарченко багатозначно кивнув угору, на брудну, давно не білену стелю, — довіряють своїм призначенцям. Проте особовому складу, тобто підлеглим, сіромахам, Петербург не вірить і вірити не буде. Не всі ми тут тримаємо дулі в кишені, але хтозна. Не заміниш тутешні кадри їхніми — петербурзькими, московськими, тамбовськими, астраханськими, псковськими — на сто відсотків. Завжди є місцеві. Лиш два роки, як знову взялися за мазепинців. Ого, скільки виявили. Тож Петербург