Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

     Сонце заполонило своїми м’якими промінчиками кімнату Джейн і нарешті змусило дівчину прокинутися. Вона сіла в ліжку, солодко позіхаючи.  Їй завжди вдається прокидатися в гарному настрої. Така собі маленька супер здібність. Сьогодні її робочий день на інтернатурі починається об одинадцятій годині, тож можна буде спокійно зібратися та із задоволенням поснідати в маминій компанії. Можна навіть встигнути по дорозі на  роботу завітати в кафе до Серхіо. Серхіо –  друг дитинства, він працює офіціантом у місцевому кафе неподалік її будинку. Іноді вона заходить до нього перекинутися кількома фразами, поки його начальник не бачить. Джейн ніколи не мала рідного брата, але Серхіо вдалося зайняти в житті Джейн цю прогалину. З дитинства вони були нерозлучні: їхні татусі працювали разом в офтальмологічному центрі, і дітьми вони годинами стирчали в батькових кабінетах, приміряючи окуляри та вдаючи, ніби перевіряють один одному зір. Для Джейн ці ігри не пройшли даремно: після школи вона вступила до медичної академії та стала лікарем. Щоправда, не офтальмологом, а кардіологом. Але все-таки пішла по шляху батька. Серхіо своєю чергою заявив, що буде танцюристом і під гучну лайку своїх батьків поїхав за кордон. Він прожив там кілька років – майже весь час навчання Джейн. Друзі все одно часто спілкувалися телефоном: Серхіо розповідав Джейн захопливі історії зі свого нового життя, а вона - зі свого. Але, мабуть, щось таки лишалось несказаним, бо одного разу він просто приїхав до рідного міста без жодних пояснень і влаштувався в місцеве кафе офіціантом. Він не розповідав про причини свого вчинку. Джейн також не могла спитати, чому він кинув свою мрію. Вона знала його надто добре для того, щоб розуміти – якщо Серхіо не хоче говорити про щось, скільки не запитуй – відповіді отримати не вдасться. До того ж всі спільні знайомі їхніх батьків неодноразово ставили Джейн в приклад. Хоча сама Джейн не розуміла, чим вона так виділилася перед Серхіо. Закінчити вищий навчальний заклад – ще не є ознакою успіху. Джейн не бачила у житті приводів для гордості. Вона ще не стала повноцінним лікарем і не врятувала жодного життя. Адже саме для цього вона й пішла вчитися на кардіолога. Джейн хотіла робити щось важливе -  лікувати та рятувати людей. Рятувати та лікувати. І ще раз рятувати.

  Вона закінчує інтернатуру цього року, але самостійну роботу розпочне лише через кілька місяців. Поки що вона допомагає доктору Перльсу, і її робота у відділенні незначна. Джейн бере участь у ранковому обході, вимірює тиск, нагадує пацієнтам приймати ліки та вислуховує мільйон історій із життя хворих. Втім, як їй здавалося, навіть такі прості обов'язки вона намагалася виконувати з великою відповідальністю та ентузіазмом.

  Джейн зайшла у ванну і насамперед подивившись в дзеркало, посміхнулася своєму відображенню. Вона завжди так робила, щоб підбадьорити себе на майбутній день. Напевно, може здатися, що Джейн неймовірна оптимістка, але це не зовсім так. Вона не сприймала все чудовим саме собою. Просто в її житті все було добре, вона про це знала і ніколи не забувала. Її сім'я завжди була забезпеченою: вона могла їсти смачну їжу та носити гарний одяг, мала змогу здобути освіту. В її сім'ї всі живі та здорові. Вона безперечно не оптимістка, вона просто знає, що за її умов життя не радіти кожному дню – це просто хамство в очах всесвіту. А ображати всесвіт своєю невдячністю ні в якому разі не можна!

   Вона почала збирати сумку, складаючи як завжди купу непотрібних речей, які колись обов'язково знадобляться. Дівчина завжди носила в сумці шприц, ампулу адреналіну, скальпель та ручку. Напевно, для багатьох цей набір здався б як мінімум дивним, але не для Джейн. Вона не просто просиджувала час у медінституті. Ні. Вона завжди була готова врятувати життя випадковому перехожому, кинутися на допомогу першому зустрічному і для цього вона завжди має бути у всеозброєнні. Порятунок життя здавався Джейн головною місією, яку вона бачила перед собою. Вона знала про це і ніколи не відхилялася від наміченого курсу. Раз на тиждень вона стабільно переглядала відео з екстреною трахеотомією, де молодий актор з драматичним обличчям харизматично викидав з ручки пасту і рішуче вставляв пусту трубку в трахею потерпілому. Джейн настільки задивилась відео до дірок, що була впевнена - вона зможе надати першу допомогу будь-кому, хто її потребуватиме. І зробить всі необхідні дії краще, ніж хлопець на відео.

  Джейн одягла легку сукню лазурного кольору, взяла із собою свою незамінно наповнену сумку і спустилася на перший поверх. Мама смажила млинці й відразу поливала малиновим сиропом стосик готових кругляшів.

 - Добрий ранок! Ти якраз вчасно до гаряченьких млинців, але тобі ж сьогодні на одинадцяту, могла довше поспати.

    ‒ Доброго ранку, матусю. Такі аромати з кухні  - довго в ліжку не влежиш. Тим паче думаю пройтись до лікарні пішки й зайти до Серхіо. Та й з Анною завжди є, про що погомоніти, посидимо з нею в ординаторській обговоримо наші дівчачі проблеми.

     Мама поклала їй на тарілку два апетитні млинці та підсунула чашку з чаєм.

- Пройтися пішки завжди корисно, тим більше нарешті настали теплі деньки.

– Це точно, – Джейн із задоволенням жувала мамині шедеври, – а цієї суботи Лексі з Анабель приїдуть? Я так сумую за Анабель.

   Мама, посміхаючись, намагалася відскребти млинець, що підгорів.

‒ Не знаю, все залежить від роботи Віктора, у них там зараз скорочення і йому доводиться виходити понаднормово, тому вони ще точно не сказали, чи будуть.

    Лексі – старша сестра Джейн, а Анабель – її чарівна семирічна племінниця. Вона лише перший рік ходить до школи, але вже стала улюбленицею всіх вчителів. Вона дуже добра, з красивими сірими очима і Джейн її дуже любить. Сестра зі своїм чоловіком Віктором мешкають у сусідньому місті. Відстань між їхніми містами невелика, тому вони намагаються приїжджати в гості кожні вихідні.