Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Можливо, я симптом зміни поколінь. Я виріс у 1960–1970-х, в епоху, коли занадто багато пошани приділялося фахівцям. У ті хмільні часи Америка була попереду не тільки в науковій сфері, а й утримувала світове лідерство загалом. Мої батьки були розумними, але неосвіченими людьми, котрі, як і більшість американців, уважали, що ті хто висадив людину на Місяць, мабуть, мають рацію і щодо решти важливих питань. Мене не виховували в дусі беззаперечного підкорення авторитетам, але моя родина була типовою у своїй вірі, що люди, які працюють у певних сферах, — від лікування стопи до політики, — знаються на своїй справі.

Як правильно зазначають критики фаховості, у ті часи ми довіряли людям, які не тільки здійснили висадку Ніла Армстронґа в Морі Спокою, а й переправили багато менш відомих американців у такі місця, як Кхесань і долина Йа-Дранґ у В’єтнамі. Отже, довіра громадськості до фахівців і політичних лідерів була не лише використана не за призначенням — нею зловживали.

Проте зараз ми рухаємося в іншому напрямку. У нас немає здорового скептицизму щодо фахівців. Натомість ми активно їх ображаємо, адже багато людей припускають, що спеціалісти помиляються просто через те, що вони фахівці. Ми сичимо на «яйцеголових» — пейоратив, мода на який повертається. Указуємо лікарям, які медикаменти нам треба, чи пояснюємо вчителям, що відповіді наших дітей на іспитах правильні, навіть коли це не так. Не тільки вважається, що всі однаково розумні — ми думаємо, що є найрозумнішими людьми всіх часів.

І ми жахливо помиляємося.

Я вдячний не тільки тим, хто допомагав із цією книжкою, але й тим, хто не хотів би мати з висловленими тут поглядами та висновками нічого спільного.

Спершу я створив допис «Смерть фаховості» для мого блогу The War Room у 2013 році. Його помітив Шон Девіс із The Federalist і зв’язався зі мною, щоб я написав ширшу статтю на цю тему. Дякую Шонові та The Federalist за те, що розмістили ту статтю, яку незабаром прочитало понад мільйон людей з усього світу. Потім цей матеріал побачив Девід Макбрайд із Oxford University Press і своєю чергою звернувся до мене з пропозицією зробити з основної ідеї статті книжку. Його редакторська допомога та поради були визначальними для того, щоб я зміг ширше висловити свою думку, і я вдячний Девіду та видавництву Оксфордського університету, а також анонімним читачам проекту книжки за те, що вона вдалася.

Мені пощастило працювати в коледжі військово-морських сил США, і багато моїх колег, включно з Девідом Барбехом, Девідом Купером, Стівом Ноттом, Дереком Ревероном, Полом Смітом та іншими, ділилися зі мною відгуками та матеріалами для книжки. Проте думки та висновки в цій праці належать мені: вони в жодному разі не відображають погляди якихось установ чи агенцій американського уряду.

Кілька друзів і представників різних професій щедро ділилися коментарями, читали розділи чи давали мені відповіді на різноманітні питання поза моєю сферою компетенції. Серед них Ендрю Фачіні, Рон Ґраньєрі, Том Генґевельд, Ден Кашета, Кевін Крус, Роб Мікі, Лінда Ніколс, Брендан Найген, Вілл Сейлтан, Ларрі Сенґер, Джон Шіндлер, Джош Шіген, Роберт Тробіч, Майкл Вайсс, Салена Зіто та особливо Ден Мерфі й Джоел Енґель. Окремо я хотів би подякувати Девіду Бекеру, Ніку Ґвоздеву та Полу Мідурі за їхні відгуки на кілька перших чернеток рукопису.

Я дуже вдячний Гарвардському університету не лише за нагоду викладати, але й за співпрацю з багатьма студентами-асистентами, які допомагають викладачам. Кейт Ерлайн була неоціненною асистенткою цього проекту: вона швидко та достойно виконувала навіть найдивніші завдання. (Хочете знати, скільки ресторанів фастфуду відкрилося в Америці з 1959 року? Кейт може це з’ясувати). Проте всі фактичні помилки та непорозуміння в цій книжці належать мені й тільки мені.

Написати книжку — це чудовий і цікавий досвід для автора, але не для його близьких. Дружина Лінн і дочка Гоуп були терплячими як ніколи під час моєї роботи над цією книжкою, і я навіки перед ними в боргу за те, що вони терпіли мене, поки писав. Книжка присвячується їм обом, із любов’ю.

Нарешті мушу подякувати людям, які допомагали мені з цією працею, але забажали зберегти анонімність з очевидних причин. Дякую багатьом фахівцям із медицини, журналістам, юристам, освітянам, політичним аналітикам, науковцям, дослідникам, військовим експертам та іншим, хто ділився зі мною досвідом і власними історіями для цієї книжки. Без них я не зміг би її написати.

Сподіваюся, ця книжка якимось чином допоможе цим людям та іншим фахівцям у роботі. Але зрештою, клієнти всіх професіоналів — це люди, з якими ми живемо однією спільнотою, тому я покладаю особливі надії на те, що ця книжка допоможе моїм сучасникам краще користуватися знаннями та розуміти фахівців, на яких ми всі покладаємося. Найбільше я сподіваюся, що ця робота сприятиме подоланню прірви між фахівцями та обивателями, яка в перспективі загрожує не лише добробуту мільйонів американців, а й ставить під сумнів те, чи існуватиме далі наш демократичний експеримент.

Вступ Смерть фаховості

У Сполучених Штатах завжди був і є культ невігластва. Вірус антиінтелектуалізму червоною ниткою проходив через наше культурне й політичне життя та підживлювався хибним уявленням, що демократія означає, ніби «моє неуцтво нічим не гірше, ніж ваше знання».

Айзек Азімов

На початку 1990-х невеличка група тих, хто заперечував існування СНІДу, включно з професором Каліфорнійського університету на ім’я Пітер Дюсберґ, фактично виступила проти консенсусу, до якого дійшла вся медична спільнота, що вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) є причиною синдрому набутого імунодефіциту. Для науки такі неоднозначні виклики навіть корисні, але доказів поглядів Дюсберґа не було: вони виявилися безпідставними. Коли дослідники ідентифікували ВІЛ, лікарі та чиновники у сфері громадського здоров’я за допомогою заходів щодо попередження передачі вірусу змогли врятувати безліч життів.

Справа Дюсберґа могла завершитись як чергова заплутана теорія, спростована дослідженнями. Історія науки містить чимало таких випадків. Проте в цьому разі дискредитованій ідеї вдалося привернути увагу національного лідера, і результати були смертельними. Табо Мбекі, на той час президент Південної Африки, ухопився за ідею, що причиною СНІДу був не ВІЛ, а інші чинники (погане харчування та здоров’я), тому він відмовився від ліків та інших видів допомоги, націленої на боротьбу з ВІЛ-інфекцією в Південній Африці.