Читати книгу - "Характерник і відьма, Галина Курдюмова"

Забуття не приходило. Я по черзі спробувала: молитися, проклинати той день, коли вирішила їхати з подругами на гірський курорт, намагатися силою думки зв’язатися з рідними, знайомими чи хоч незнайомими. Нічого не допомагало. Краще б прийшло вже забуття.

Але натомість прийшов вовк. Він таки вирішив перевірити, хто ж там так жалібно завиває, хоч я вже й прикусила язика, незважаючи на біль. Звичайний сіроманець вислизнув із лісу і завмер, принюхуючись та придивляючись. Якраз починало сіріти і його жовті очі нагадували дві різдвяні свічечки.

Згадала, що читала колись, мов вовк – звір благородний і ніколи не нападе без причини. Тобто, коли не голодний. Та цей, видно, був голодний, бо почав поволі підступати. А я навіть до зламаної лижі не можу дотягнутись, бо розкидало їх… Та й чи відбилася б від дикого звіра, коли не здатна й ворухнутися?

Лячно стало до краю, та я підбадьорювала сама себе жартівливими думками. Не маю зброї? Не страшно. Залоскочу до смерті. Або зацілую. Або…

Вовк наближався. Схоже, немолодий, трохи облізлий. А, може, він з добрими намірами? Познайомитись, поговорити, обсудити недолугих сусідів чи гарну вовчицю, що продинамила у лютому…

Звір ошкірився, що зводило мої надії нанівець. І ще наблизився.

- Тихо-тихо! – почала я. – Давай не будемо так категорично!.. Завжди є варіанти. Повір, що вечеря з мене нікудишня…

Звук голосу примусив сіромаху зупинитись, він насторожився, повів вухами. Тому я продовжила промову:

- Дорогенький, знаєш, я по секрету тобі скажу, що стільки випила у своєму житті шкідливих напоїв і з’їла стільки шкідливої їжі… ГМО, пестициди, барвники, консерванти, жири, харчові добавки… А скільки зайвого цукру та солі! А це все ризик серцево-судинних захворювань, діабету, алергій та інших неприємностей. Принаймні, розлад шлунку, тварині, звиклій до натуральних продуктів, напевно, забезпечений. А воно тобі треба? Не бери до рота неїстівного – моя цінна порада…

Вовк, ніби зрозумів, кивнув головою і злизнув слину, що покотилася. Певно, він, як і я, притримувався інших принципів.

Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна.

Трохи шкідливого не зашкодить.

Не відкладай на завтра те, що можна з’їсти сьогодні.

Пораду слухай, а думу думай.

І надумав він, що голод – не тітка, наплював на консерванти та барвники в моєму організмі і знов почав наближатися. Та ще й, здається, пришвидшився.

Я закричала, закашлялась, бо вже від холодного снігу боліло горло, зірвала голос, захрипіла.

Вовк ще підступився. Мій крик його не лякав, а лише нервував і він хотів якнайшвидше позбутися його причини.

Я почала у розпачі хапати руками сніг і кидати у хижака. Та хмаринка сніжинок не могла зупинити голодного звіра.

Вовк трохи присів для розгону і стрибнув.