Читати книгу - "Бос для двох, Уляся Смольська"

Красунчик виходить зі свого авто, оглядає пошкодження і, розслаблено усміхаючись, каже:

— Що ж… Не дуже серйозно, як на мій погляд. Та все ж сліди ушкоджень помітні. Думаю, я можу пробачити вам це невелике непорозуміння, але лише якщо ви вип'єте зі мною кави.

Я відкрила рота, щоб відповісти, але в ту ж мить задзвенів мій телефон. Подивившись на екран, побачила ім'я «Тарас». Серце стиснулося від переляку. Згадавши про одяг, який я ще не доставила, і про його очікуваний вибух емоцій, я швидко повернулася до реальності.

— Вибачте, я… я не можу, — запнулася я, відчуваючи, як паніка наростає всередині мене. — Мені треба йти.

Не чекаючи відповіді, я різко розвернулася і поспішила назад до свого авто. Завела двигун, одночасно відповідаючи на дзвінок:

— Алло, Тарасе, так, я вже їду, — вимовила я нервово, намагаючись не здавати свій стан і поклала трубку.

Натиснула на газ і швидко поїхала з місця аварії, залишивши чоловіка біля його пошкодженого авто. Інна, твоє життя — це справжній хаос, подумала я, намагаючись зосередитись на дорозі й не допустити ще однієї помилки.

Коли я під’їхала до будинку Тараса, то вже відчувала, як нерви напружені до межі. Паркуючись, я ще раз поглянула на годинник — запізнилася. Це точно не допоможе знизити його лють.

Підійшовши до дверей, швидко набрала знайомий код на панелі. Нічого. Спробувала ще раз, цього разу уважніше, але знову нічого. Мої пальці почали тремтіти, коли я зрозуміла, що код більше не діє. «Він що, серйозно? Змінив код, бо я запізнилася?» — подумала я з обуренням, але все ж вирішила зателефонувати Тарасові.

— Що знову? — почувся його різкий голос в трубці, ще до того, як я встигла щось сказати.

— Код не працює, ти його змінив? — намагаючись стримати гнів, спитала я.

— Звісно, змінив! Ти спізнилася на цілу годину! Це неприпустимо! — його голос набрав агресивної сили. — Ти звільнена! Я більше не збираюся терпіти твою безвідповідальність!

Щось у мені клацнуло. Вся напруга, яку я тримала в собі останні тижні, вирвалася на поверхню.

— Знаєш що, Тарасе? Мене це дістало! Я більше не працюватиму на тебе, навіть якби ти мене благав! — випалила я, вже не стримуючи себе. — Я звільняюся! Забирай свої речі!

З цими словами я кинула пакунки і одяг під його двері, не чекаючи відповіді. Повернулася і, не оглядаючись, швидко пішла до своєї машини. Серце билося в грудях, але разом із цим відчувала дивне полегшення. Це було складне рішення, але відчуття, що я нарешті звільнилася від тягаря, не покидало мене.

Сівши за кермо, я вирушила в іншу сторону, не знаючи, що чекає мене далі, але була впевнена в одному — Тарас більше не керуватиме моїм життям.

Я їхала по нічному місту, тиснучи на газ, ніби намагалася втекти від своїх думок. Я просто кипіла від злості! Як він міг так зі мною? Я цілий рік терпіла його примхи, його безкінечні зауваження і претензії. А сьогодні? Сьогодні я втекла з місця аварії, порушила закон, бо боялася його реакції! І за що? За що? Мало б вистачити розуму звільнитися ще раніше!

Коли ввечері задзвонив телефон, я не відразу зрозуміла, хто телефонує. Як тільки побачила ім’я «Тарас» на екрані, у мене все всередині стислося. Не хотіла брати слухавку, але цікавість і, зізнаюся, бажання висловити йому все, що думаю, узяли гору.

— Алло, — холодно кинула в трубку.

— Інно, слухай… — голос Тараса звучав не таким агресивним, навіть трохи розгубленим. — Я погарячкував. Давай забудемо про цей інцидент і ти повернешся на роботу. Без тебе буде важко…

Я застигла, не вірячи своїм вухам. Він просить мене повернутися? Після всього, що сталося?

— Знаєш, Тарасе, я сьогодні втекла з місця аварії. Заїхала в бампер дорогого авто, бо поспішала до тебе. А ти добре знаєш, що це означає і які проблеми я матиму, якщо той чоловік викликав копів. Знаєш, що це злочин і навіть не поцікавився, як я! А все це сталося тому, що я боялася твоєї реакції! — Мій голос стає дедалі твердішим. — І ось що я отримала у відповідь — свинство і приниження! 

— Це ти винна, що запізнилася і підставила мене! Якби ти виконувала свої обов’язки як слід, цього б не сталося! — Тарас знову підвищив голос, набираючи обертів. — Я не збирався бути агресивним, але ти мене довела!

Відчуваю, як мене охоплює нова хвиля гніву. Як він посмів перекладати вину на мене?

— Ти завжди все перекладаєш на інших! Але цього разу все, Тарасе! Немає більше «ми» і немає більше цієї роботи! — мій голос тремтів від злості. — Вітаю, ти щойно втратив єдину людину, яка тебе справді підтримувала!

Не чекаючи його відповіді, я рвучко кинула слухавку і вимкнула телефон. Відчуваю спустошеність, але водночас дивну силу. Це кінець цієї історії, і я готова до нового початку — без Тараса і його токсичної присутності в моєму житті.

Минуло кілька днів після тієї жахливої розмови з Тарасом, і я відчула, як моє життя поступово повертається на свої місця… або ж розсипається на частини. Всі мої спроби знайти нову роботу поки що не дали результатів. Жодного дзвінка. Жодного листа. Лише тиша.

Я сиділа на своєму улюбленому підвіконні в маленькій студії й вдивлялася в далечінь міста. Моя квартира розташована на високому поверсі, звідки відкривається чудовий вид на яскраві вогні вулиць і далекі дахи будинків. Увечері, коли сонце заходить, кімната наповнюється золотавим світлом, а міські вогні починають мерехтіти, мов зорі, створюючи ілюзію затишку і спокою.

Але зараз мені важко насолоджуватися цим видом. Мене гнітить одне: як я зможу сплатити оренду, якщо не знайду роботу? Я так люблю цю квартиру, її світлі стіни, мінімалістичні меблі, і, звісно ж, цей вид, що завжди дарував мені натхнення. Не можу уявити себе деінде. Але якщо не буде грошей, доведеться шукати нове місце для життя, десь дешевше, без цього дивовижного виду, який став частиною мого життя.

Наприкінці тижня, коли я сиділа у пошуках нових вакансій, несподівано пролунав дзвінок у двері. Відчинивши їх, побачила своїх подруг: Катюху, яка як завжди була усміхнена й повна енергії. З нею була Лєра, така ж весела і привітна, як і вона.