Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Батько побив мене. Своєю палицею мага, – зізнався Тіллан. – Потім трохи підлікував, але лише на обличчі. – Він доторкнувся язиком до верхньої губи, обережно помацав пальцями вилицю, спитав: – Нічого не видно?

– Ні. Оце так привітання з першим проявом магії! Навіщо він це робить?

– Він хоче, щоб я був сильним. Тримав удари. Різні. 

– Але ж це жорстоко!

– Тільки так я зможу стати справжнім магом. Таким, як він.

– Невже тобі хочеться бути таким?

– Я мушу. Щоб продовжити його справу. Битися з іншими та перемагати.

– Навіщо весь час битися? Чи не можна якось домовитися, жити мирно?

– Не можна. Цей світ створений для війн.

– А я, наївна, думала, що він створений для кохання.  Такого, як наше.

Тіллан раптом опустив голову, сказав:

– Про це я і хотів із тобою поговорити.

Вельді стало тривожно. Вона спитала:

– Підемо кудись? 

– Ні. Краще залишимося тут, у кімнаті. – На його обличчі відобразилася печаль. Тіллан сказав: – Я думав, що в нас буде більше часу. Не очікував, що все відбудеться так швидко. Наші з тобою почуття – це було щось казкове. 

– Чому ти кажеш у минулому часі? – дещо холодне, слизьке заворушилося у Вельди всередині, ніби вона проковтнула грудку водоростей.

Він подивився на неї похмуро, потім знову опустив очі та мовчав, немов не знаходив у собі сили казати далі. Вона попрохала:

– Поясни мені, що сталося. Я нічого не розумію. Це завдяки мені твоя магія вирвалася назовні?

Він кивнув головою:

– Так. Ти – та, що пробуджує дар. Батько навмисне тримав тебе тут. Ми зростали разом, нікого іншого не бачили. Він сподівався, що ми покохаємо одне одного. І колись відбудеться так, як вийшло сьогодні, коли биття двох сердець пробудили мене. 

– Ти знав, що так має статися?

– Знав, з певного віку. Не про тебе, а взагалі про таких, як ти. Читав про те, як це буває. Я здогадувався, що ти можеш бути з тих, хто має такі здібності. І хоча мої почуття до тебе були щирими, зараз я почуваюся так, ніби використав тебе. Як же мені паршиво!

– Тіллане, я досі погано розумію. Мені здається, що все чудово! Я рада, що змогла тобі допомогти, адже колись ти мав стати магом. Я ніколи не відчувала в собі нічого особливого і вражена, що маю цей талант. Мені прикро, що ти не розповідав, і не хотів казати, як це відбувається, коли я питала. Але я можу це пробачити. І я не бачу, як те, що сталося, заважає нашому спільному майбутньому. Ми обидва знали, що ти будеш магом, а я готова бути поруч та завжди підтримувати тебе, як пані Черра твого батька.

Обличчя Тіллана викривилося від болю, і це був зовсім не біль від побоїв:

– Я не все тобі сказав. У тієї, що пробуджує дар та мага ніколи не буває дітей. Напевне, її призначення в тому, щоб народився дар, а зачати дитину від мага вона не може. Але магу треба продовжити рід. Розумієш, мені треба. Мають народитися сини, один із яких колись стане Світлим магом замість мене. Тому я мушу одружитися з іншою жінкою. Вірогідно, матиму також коханок. Ти можеш бути однією із них. Якщо батько це дозволить, адже він розпоряджається нашим життям.

Вони всі це знали. Маг Верегус, його син Тіллан, і, напевне, його мати пані Черра  також. Лише вона жила в невіданні. Вельда вимовила мертвим голосом:

– Коли ти казав, що використав мене, я ще не розуміла. А тепер почуваюся як ганчірка, об яку витерли ноги, а потім ще й викинули на смітник.

– Вельдо, пробач мені, будь ласка! Я кохаю тебе! Я думав, що все це станеться колись дуже нескоро, а поки можна насолоджуватися нашим щастям, нашою дружбою, спільними секретами, розділяти всі почуття. Я не очікував, що перший поцілунок усе зруйнує. Але я і досі хочу бути з тобою. Якщо ти згодна на ті умови, про які я казав. 

Вельда сказала втомлено:

– Прошу тебе, йди. Я не хочу більше нічого чути. Залиш мене.

Він слухняно встав, дійшов до дверей, але озирнувся зі словами: 

– Я сподіваюся, що ти впораєшся з цим. Будь ласка, обіцяй мені, що ти не кинешся вниз із вежі. Бо такі випадки, на жаль, були.

Вельда подивилася на нього так люто, що юний маг більше нічого не сказав та вислизнув із кімнати.

Усе життя. Усі шістнадцять років її тримали в цьому замку заради того, що сталося сьогодні. Нікуди не випускали, дозволяли роздивлятися навколишні пейзажі лише з високих мурів або веж. Вона не бачила міст і селищ, була знайома тільки з родиною мага та тими людьми, яких наймали працювати в замку. Певний час вона не розуміла, що може бути інше життя. Її дитинство було щасливим, бо вона не відчувала цих обмежень. Історії в книгах, які Вельда поглинала одна за одною, здавалися вигадками авторів. А відтоді, як той хлопчик Тіллі, з яким вона завжди бавилася, став парубком, в усьому з'явився новий, хвилюючий сенс. На зміну дитячим забавкам та веселощам прийшло щось інше. 

Спочатку воно таке легке, невловиме, як вітерець, а потім ти вже насолоджуєшся  кожним ковтком цього свіжого повітря і не можеш надихатися. Ти думаєш лише про того, кому належить твоє серце, хочеш бачити його знову і знов, дивитися в очі, розмовляти з ним. А коли він бере тебе за руку, розумієш, що і він відчуває те саме. Тоді той світ, що є навколо, стає неважливим, бо ця кохана людина відтепер і є твоїм світом. Хто міг подумати, що все зруйнується? Як же боляче усвідомлювати, якою сліпою ти була й не спромоглася розгледіти, що відбувається з тобою і біля тебе!