Читати книгу - "Коловрат, Валя Sen"

   -Пішли вже – не відповівши ні на одне її запитання сказав Олексій.

Вони піднялися і пішли ближче до капища. Більшість вже теж були готові йти в бік тунелю.

          Група почала спускатися з пагорба і по дорозі Ольга Віталіївна розповіла легенду про те, що тунелі під Лисою горою доходять до Києво-Печерської лаври й поєднуються з тамтешніми численними тунелями та печерами. Але це всього лиш легенда, не підкріплена ніякими фактами.

          Туристи побачили вхід в тунель, але екскурсоводка вела їх далі. Вона пояснила, що тут багато таких проходів, а в цьому дуже насмічено, бо скоріше за все там жили безхатченки. Нарешті група прийшла до бажаної цілі. Це було високе цегляне склепіння із залишками петель для воріт. На перший погляд, тунель був не довгий. Ясно проглядався вихід з нього. Тож нічого моторошного, начебто і не було, але Оксана весь час щулилася, наче від холоду. Начебто за комір їй закинули лід. Їй страшенно не хотілося заходити всередину.

   -Може не будемо йти далі? – смикнувши за рукав Олексія, звернулася до нього пошепки

   -Ти що?! Це найцікавіша частина екскурсії! – хлопець скрикнув так, що на них всі звернули увагу.

Екскурсоводка зайшла в прохід, а за нею потяглися всі інші. Оксана та Олексій йшли останніми. Тунель освітлювався сонцем тож не треба було, навіть ліхтарики включати. Десь на середині шляху в Олексія розв’язався шнурок на кросівках. Він зупинився, присів і почав зав’язувати. Оксана чекала його поряд. Раптом вони почули жіночий крик, який йшов з правого боку. Оглядівшись вони побачили хід вправо. Там було темно і не видно ніякого світла. Олексій кинувся в це відгалуження. Оксана спробувала його зупинити, але намарно. Хлопець крикнув, щоб вона йшла до групи й розповіла про пригоду, а сам пішов у темінь. Оксана вирішила, що не може залишити коханого і пішла вслід за Олексієм. Коли зайшла в бічний тунель і пройшла кроків десять, хотіла зателефонувати екскурсоводці, але не змогла включити мобільний. Він не працював. Смартгодинник теж не працював. Спробувала перезавантажити телефон, але результату не було. Розвернулася, хотіла повернути назад і вийти в основний тунель, але наштовхнулася на стіну.

   -Льоша! – жалібно крикнула дівчина

Вона запанікувала, їй стало дуже страшно тож продовжувала кричати

   -Льоша-а-а-а!

Чиясь рука доторкнулася до її плеча й Оксана заволала не своїм голосом

   -А-а-а-а!!!

   -Це я, Оксано. Не кричи! Все, все, заспокойся… – Олексій намагався привести її до тями

   -Льоша, там стіна! Назад дороги немає!

   -То підемо вперед. Кудись та вийдемо. В групі скоро побачать, що ми зникли й будуть нас шукати. Не хвилюйся ти так. Я ж просив тебе йти за підмогою, а ти не послухала.

   -Я не могла тебе покинути. Хотіла зателефонувати, а мобільний не працює. – Оксана говорила схлипуючи.

   -Добре, тримай мою руку і ми по стінці будемо йти вперед. Обов’язково кудись вийдемо.

Оксана міцно вчепилася в руку Олексія, а він другою рукою тримаючись за стіну потихеньку просувався вперед. Відчуття часу зникло. Оксана подумала, що треба рахувати кроки. Хоч якось могли б орієнтуватися, який шлях пройшли. Нарешті попереду з’явився ледь жевріючий промінець. Цей промінчик підняв настрій обох подорожніх і вони швидше покрокували до виходу. Коли пара вже знаходилася біля виходу, вони знову почули жіночий крик і пришвидшили кроки. Вийшовши із кам’яного проходу, Оксана й Олексій здивовано поглянули один на одного, бо навкруги все було залите світлом, але не від сонця, а від місяця.

          Повний місяць освітлював все дуже добре. І перше, що впало у вічі – це нашестя чорних котів. Вони були на деревах і на землі. Їх було дуже багато, декілька десятків. Оксана з Олексієм вийшли з тунелю недалеко від ідола Перуна, хоча вдень тут не було ніякого тунелю. В центрі капища на землі лежала дівчина і навкруг неї було розставлено багато свічок. Біля ідола було видно якогось чоловіка у каптурі, який чи то молився, чи читав закляття незнайомою мовою. Біля дівчини на колінах стояв чоловік, який вустами припав до її руки. Скоріше за все саме ця дівчина і кричала. Оксана спочатку не зрозуміла, що він робить, а як второпала, то їй стало зле і вона втратила свідомість.

          Коли Оксана відкрила очі, то першою, кого побачила, була Ольга Віталіївна. Вона водила біля носа дівчини ваткою змоченою нашатирним спиртом. Світило сонечко, Оксана лежала на траві біля входу у тунель і навкруг неї юрбилися туристи з їхньої групи. Оксана обвела поглядом всіх і не побачила Олексія.

   -А де Льоша? – запитала вона

   -Ми в тебе хотіли запитати – відповіла екскурсоводка.

   -Ти лежала без свідомості в боковому відгалуженні тунелю. А Олексія з тобою не було. – продовжувала говорити вона

Далі Ольга Віталіївна назвала імена трьох туристів і попрохала їх піти з нею в той зловісний тунель. Але тільки вони підійшли до входу, з тунелю показалася постать Олексія. Весь його вигляд говорив про те, що хлопець попав в біду. Він важко дихав, рукав його куртки був розідраний, джинси забруднені. Сам він був дуже блідий. Оксана, хоч і відчувала ще слабкість, але встала і пішла назустріч хлопцю

   -Де ти був? Що з тобою сталося? – з тривогою в голосі запитала вона

Олексій не відповів їй, а звернувся до Ольги Віталіївни

   -Ольго Віталіївно, треба викликати поліцію. Я знаю, де ті троє молодих людей, що пропали минулої весни.

Оксані здалося, що навіть пташки перестали співати після цих слів, так стало тихо. А через декілька секунд, трохи оговтавшись, екскурсоводка запитала:

   -Ти впевнений?

   -Так, я зараз звідти прийшов.

* * *

          Поки чекали поліцію, сталася ще одна пригода. Пропав Сергій. Але його швидко знайшли, він зайшов далеченько в ліс і йому стало погано. Тож разом з поліцією викликали ще й швидку допомогу.