Читати книгу - "Рукопис Оману: Меч Всесвіту , LikoDan "

Сонце щойно зійшло над горами, освітлюючи невелике селище, де жила Лі Чень. Того ранку вона прокинулася раніше, ніж зазвичай, і відчула в собі нову силу, що, здавалося, пробудилася разом з її дорослішанням. Їй виповнилося вісімнадцять років, і хоч це був звичайний день для селища, для Лі Чень він мав особливе значення.

Лі Чень підійшла до дзеркала й уважно подивилася на своє відображення. Вона мала м'які риси обличчя, темне волосся спадало хвилями на плечі, а в очах мерехтіли відблиски сонця. Щось у ній змінилося, але вона не могла зрозуміти що саме.

Поки вона роздумувала, до кімнати тихо увійшов її батько, Лі Вей. У руках він тримав маленьку скриньку, обтягнуту темним оксамитом. Його обличчя було суворим, але в очах сяяла доброта, змішана з нотками смутку.

— "Доброго ранку, доню," — промовив він, дивлячись на Лі Чень з теплом. — "Сьогодні особливий день, і я хотів би подарувати тобі дещо важливе."

— "Тату?" — здивовано запитала Лі Чень, її голос тремтів від хвилювання.

Лі Вей підійшов ближче, простягнувши їй скриньку.

— "Це заколка, яка належала твоїй матері, Мей Хуа," — м’яко сказав він, відкриваючи скриньку. Усередині лежала вишукана заколка, прикрашена витонченими орнаментами. Її поверхня виблискувала, наче відчувала присутність Лі Чень. — "Вона хотіла, щоб це стало твоїм подарунком на день повноліття. У цій заколці є щось більше, ніж просто краса. Пам'ятай, вона завжди з тобою, навіть якщо ти не бачиш її."

Лі Чень обережно взяла заколку в руки, її серце затремтіло від тепла й суму водночас.

— "Мама…" — прошепотіла вона, відчуваючи, як на очах виступають сльози. Вона пам’ятала лише окремі моменти з матір'ю, бо втратила її ще дитиною, але тепло і ніжність матері залишилися з нею назавжди.

Лі Вей злегка обійняв доньку, витираючи сльози з її щік.

— "Твоя мати завжди була сильною, і тепер, коли ти доросла, ти теж повинна знайти свою силу," — сказав він, дивлячись їй в очі. — "Світ великий, і в ньому є багато, чого ти ще не знаєш. Але пам’ятай, хто ти, і звідки ти прийшла."

Лі Чень глибоко вдихнула і кивнула, відчуваючи, як тепло батьківських слів пронизує її душу. Вона акуратно заколола заколку у своє волосся. У цей момент їй здалося, що від неї виходить легке сяйво, але вона списала це на хвилювання.

— "Дякую, тату," — сказала вона, зустрівши його погляд. — "Я буду берегти її так, як берегла б мама."

Він усміхнувся, і його усмішка була водночас сумною і радісною.

— "Іди, насолоджуйся своїм днем, доню. Я радий, що бачу тебе такою, якою ти стала. Твоя мати пишалася б тобою."

Лі Чень вийшла з дому, відчуваючи на собі лагідне тепло сонця, яке пробивалося крізь густі крони дерев. Вона пройшлася селом, де люди вже почали займатися своїми ранковими справами. Всі вітали її, посміхаючись і бажаючи щастя та сили в цей день.

Їй здавалося, що від сьогодні щось має змінитися. Вона відчувала це у повітрі, у тихому шепоті вітру, і в кожному промені світла, що падало на її заколку. Лі Чень не знала, що дух Лін Сяо тепер був із нею, захований у цьому простому подарунку, і що її життя відтепер буде пов'язане з долею всього світу.

Пройшовши стежкою до великого озера на краю селища, вона подивилася на своє відображення у воді. Відображення наче посміхнулося їй, і на мить їй здалося, що поруч із нею стоїть ще хтось, невидимий, але сповнений світлом і спокоєм.

Лі Чень глибоко вдихнула, відчуваючи, що сьогоднішній день — лише початок її справжнього шляху.