Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Крик застряг у горлі Рути. Із очей горохом покотилися сльози. Батько спробував було обійняти її, щоб заспокоїти, але Рута з силою відкинула його руку. Тепер вона ненавиділа тільки себе. Вона одна, лише одна знала, від чого насправді померла мама.

За кілька верст на північ, у великій хуторській садибі серед густих поліських лісів, мешкав хлопчик, лиш на пару років молодший Рути, який так само ненавидів. Щоправда, не себе й не маму. Ні, маму він свою любив, навіть обожнював, адже був найменшою дитиною в родині, мазунчиком. Батька свого, котрий міг би віднадити його від надмірної материнської опіки, хлопчик навіть не пам'ятав. Ненавидів Олесь своїх брата та сестру.

Хлопчику тоді виповнився лише рік, як його батько, поліський шляхтич Максим Чернецький, рід якого виводили ще від чернігівських князів, загинув у війні з турками десь під Аккерманом[3], залишаючи своїм нащадкам дарований за ратні подвиги невеличкий замок на Подільській Україні, кілька мисливських угідь і затишне родове гніздечко з хуторцем над Десною. Мама була убита горем. Не те, щоби вона так любила свого чоловіка, за якого була видана батьками, збіднілими московськими боярами, ще в дванадцять літ, просто не знала, як можна жити без нього.

Старшим у їхній сім'ї зробився Юрась, а правою його рукою була сестра, Сусанна. Обоє вдалися в батька – міцні тілом і духом, вправні в полюванні, гострі на язик і пихаті, мов заморські павичі, чи принаймні індики. Олесь же ріс хворобливим хлопчиком. Йому не подобалися фізичні вправи, він терпіти не міг полювання, надаючи перевагу книжкам і малярству. Поки його брат із сестрою стріляли фазанів, він вивчав латину й французьку та, крадькома від хуторського дяка, копіював лики святих.

Проте Олесю не завжди вдавалося уникати полювання.

– Покажи, на що ти здатний! Ну ж бо, доведи, що ти нащадок роду Чернецьких! Доведи, що ти шляхтич! – кричала йому Сусанна, і хлопчику доводилося заряджати рушницю, чи того гірше – натягати тятиву лука, щоб підстрелити нещасного заляканого зайця[4].

Утім, він лише вдавав, що йому було шкода зайчика, і через те його стріли не досягали мети. Олесь мазав ненавмисне, він не мав достатньої сили в руках і майже зовсім не бачив на віддалі більше п'яти сажнів.

– Нездара! – давала стусана йому сестра, гордо відкидаючи за спину свою білосніжну косу.

– Геть безрукий! Ще й жалісливий такий, ти диви! Тобі лише в гніздечку біля паніматки сидіти! – вигукував Юрась із усмішкою на тонких губах.

І Олесь знову натягував тятиву. І знову його стріла влучала в кущ глоду, полохаючи пару безталанних жовтокрилих щиглів.

Добре, що ніякими незвичайними даруваннями, себто волшбою чи чарами, Олесь не володів, бо ріс він злим і ображеним на світ хлопчиком, і хто знає, як би він помстився Юрасю й Сусанні за щоденні приниження, якби міг це зробити потайки. Олесь по-стоїцьки терпів усі образи, не говорячи їм у вічі жодного кривого слова, рахував на свої білій шкірі синці та на своїй дитячій душі шрами. Він знав лише, що настане час, і все зміниться.

А поміж тим, у Києві, життя Рути по смерті матері перетворилося на сон. Такий тягучий і жахливий сон, із якого ніяк не можеш прокинутися, скільки зусиль не докладав би. Тепер Рута знала дві важливі речі: вона відьма, і вона – зла. Як жити далі, убивши власну матір, дівчина не розуміла. Вона не могла навіть ходити в храм і просити прощення в Господа Бога, бо сама собі ніяк не могла пробачити.

Та біда не приходить одна. Ніхто – окрім неї самої, звісно, – і не думав звинувачувати юнку в материній хворобі, аж поки на їхньому кутку не почалася пошесть морової язви. Люди хворіли й помирали. Навіть дипломовані німецькі лєчеці[5] із Верхнього міста нічим не могли зарадити бідолашним, тож церковникам доводилося скидати все на Божу кару, волю провидіння й капості нечистого.

При згадці про нечистого люди хрестилися й перебирали в голові всіх місцевих відьом, волшбинь і старих знахарів, що досі молилися Сонцю-Даждьбогу й приносили жертви Ладі й Мокоші замість того, щоб відбивати поклони Пречистій Діві. Почалися розправи. Кількох знахарів вигнали з міста, двійко повивальних бабок судили, одному сліпому волхву спалили хату. Але хвороба продовжувала бенкетувати в тілах православних, зачепивши й окатоличених литовських шляхтичів на Замковій горі, і татар, і юдеїв на Копировому Кінці, і зрештою, звинувачення посипалися на щойно овдовілого Рафала та його безталанну дочку.

Тож одного пізнього осіннього вечора до їхньої хижки постукали. Відблиски смолоскипів і голосні крики видавали цілий натовп, що прийшов не з миром. Рута тремтячими руками накинула на себе кожуха, Рафал схопив із печі кочергу – він навіть курей ніколи в житті не різав, тож у хаті не знайшлося й путнього ножа.

– Відчиняй, господарю, і дай нам побалакати з твоєю дочкою! – крикнули знадвору.

Рута впізнала голос кожум'яки Данила, велетня, якого мама минулої зими врятувала від гарячки.

– Відчиняй, бо виб'ємо двері! – долинув голос тітки Стефи Корчувашиної, найпершої пліткарки на всі Гончарі.

– Забирайтеся геть і лишіть нас у спокої! – лише й встиг відповісти Рафал, як вибиті двері з тріском упали додолу.

При світлі смолоскипів Рута побачила зо два десятка людей, обличчя яких красномовно свідчили, що міщани прийшли сюди зовсім не перемовини вести. У руках вони тримали хто вила, хто довбню, а хто і сокиру. Їхні сповнені ненавистю погляди були прикуті до приземистого Рафала з коцюбою в руках, і маленької Рути, як до безсумнівного джерела всіх їхніх бід. Певно, саме так виглядав натовп у Єрусалимі, який супроводжував Христа до Голгофи, – мимоволі подумала Рута. Люди настільки впевнені в своїй правді, що готові убити за неї навіть Месію.

Проте месією Рута себе не вважала. Зненацька їй просто зробилося шкода себе та свого батька. Адже так не чесно! Їй просто дуже захотілося жити.

– Рафале, щоб тебе громовиця побила! Твоя руда чортиця накликала хворобу на моїх дітей! – крикнула зарюмсана тітка Одарчиха.

– А як ви це збираєтеся доводити? – відрізав Рафал, потрясаючи кочергою.

– А ми не збираємося! – вигукнув Данило, однією рукою відсторонюючи направлений на нього гострий кінець.

Але Рафал не міг просто дивитися, як його дочку забирають до самосуду. Одним різким порухом він вивернув кочергу й устромив