Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Та замість Рафала закричала його дочка. Рута заголосила так, що у всіх, хто прийшов сюди вбивати, на мить стиснулося серце. Спершу вони завмерли на місці просто від жалю, угледівши потоки в'язкої червоної крові й нібито зненацька прокинувшись зі сну. Навіть очі, за мить до того сповнені звіриної люті, раптом зробилися очима матерів і батьків, які осиротили чужу дитину. Аж раптом всі кривдники почали опускатися на коліна, тримаючись за голови, груди, животи. Рута не переставала нестямно кричати, але тепер до цього крику додалися голосіння й усіх тих двох десятків міщан, які насмілилися потурбувати спокій її сім'ї.

Вона сама не розуміла, що коїлося. Нарешті замовкнувши, Рута озирнулася довкола на людей, що корчилися від болю на порозі її хати, на облитого кров'ю та вже неживого батька, на дім, що зробився для неї таким ненависним… Дівчина одразу ж зрозуміла, що сталося, але не могла, не хотіла собі в цьому зізнаватися.

Рута переступила через тіла стогнучих людей і, як була, босоніж, розхристана, попрямувала до дверей. Похитуючись і ледь тримаючись на ногах, вона насилу дійшла до шляху й попленталася по ньому в напрямку міських воріт. Це місце вже давно перестало бути її домом. Та чи було воно ним коли-небудь?

Вулиці встеляв осінній туман, дороги підсвічували лише поодинокі вогники у вікнах. Та Руті було зовсім не страшно. Якось байдуже. Вона навіть не бажала розуміти, що сталося. Вона просто йшла вперед.

Не дивно, що дівчина незчулася, як раптом хтось узяв її за плече. Це був дячок із їхньої церкви. Вона майже не знала його. Подейкували, що він приїхав сюди звідкись із Канева кілька тижнів тому.

Рута здригнулася всім тілом. У неї не лишилося сили ні відкинути його руку, ні тікати, ні бодай злякатися.

– Ти Рутенія, дитя? – запитав він.

Голос отця звучав тихо й спокійно. Не дочекавшись відповіді, дячок узяв її за руку й легенько потягнув за собою.

– Ходи, маленька. Ходи зі мною, вони шукатимуть тебе, і Бог зна', що зроблять, коли знайдуть.

– Панотче, я вчинила страшний гріх… – нарешті спромоглася відповісти вона.

– А хто в цьому світі без гріха? Дочко, послухай, що каже тобі мудрий чоловік. Іди за мною!

Він ледь не силоміць поволік за собою Руту, яка ніяк не могла взяти до тями, чи її справді рятують, чи готують до страшніших за смерть тортур.

Рута прокинулася на устеленій м'якими ряднами лаві, у маленькій напівтемній комірчині з одним завішеним фіранками вікном. У кутку розташувалася прикрашена мальованими кахлями грубка, із якої долинав розмірений тріскіт дров. Пахло травами: деревієм, любистком і ще чимось, що вона ніяк не могла впізнати.

Дівчина не поспішала підводитися. Тіло боліло, мов весь минулий день вона провела на городі чи носила воду від самої Глибочиці. Руки тремтіли, і вона з потугою стиснула ряднину, намагаючись опанувати себе.

Де вона? Що сталося? Пам'ять потроху нагадала про події, що відбулися напередодні. Ось натовп їхніх сусідів із очманілими очима зібрався біля дверей хижки, готовий підіймати всіх на вила, ось тато лежить долі в калюжі власної крові, а ось – найстрашніше – люди опускаються на коліна від одного лиш її крику… Вона боялася. Боялася самої себе.

Зненацька пролунали тихі кроки. Дівчина заплющила очі, вдаючи, що ще спить, але запізно. Молода жінка помітила її швидкий погляд. Не вимовивши й слова, теплою рукою, від якої пахло парним молоком, вона торкнулася чола Рути.

За мить жінка зникла, натомість почувся шелест полів довгого одягу, і господар хати сам зайшов до комірчини. Він підсунув до себе широкий обтесаний пеньок і зручно примостився на ньому біля самої лави.

Зараз Рута пригадала його ім'я. Його звали отець Никодим. Цього дивного відлюдькуватого дячка, що раптом поселився на їхньому кутку, остерігалися всі діти. Він був низького зросту, мав куцу цапову борідку й пронизливі ясно-сині очі, які постійно хитрувато нишпорили довкола. Здавалося, що він постійно посміхається своїм потаємним думках, яких нікому не дозволено знати.

– Завтра відспівуємо твого батька, – перше, про що сповістив дівчину дячок.

Рута міцно заплющила очі й примусила себе стримати сльози.

– Завтра? Я спала два дні?

Отець Никодим лише згідно нахилив голову. Його обличчя було спокійним, тож дівчинка ніяк не могла розібрати, що коїться в дячка в голові.

– А… ті люди..?

– Вони живі. Щоправда, не дуже здорові. У Корчувашиної так ноги звело, що досі підвестися не може. Але вона, кажуть, завжди слаба була на ноги… Схоже, що й на голову нездорова, – раптом змовницьки всміхаючись додав він. – А в Степана Теслі тепер болять зуби. Я йому вже цілих три з того часу вирвав.

– Панотче… Ви знаєте, що то я все накоїла? – ледь не викрикнула Рута. – Палати мені за це в пекельному вогні! То я наслала хвороби на всіх тих людей! Але я не хотіла, видить Бог, не хотіла! «Кто чародеи в дом свой призывает, обругав Бога, беса почитает, може, на мал час демон послужити, на вечно будет он за то томити»[6], – виголосила вона вивчений в школі вірш, який священик виписав спеціально для неї. – Вони вбили батечка..!

І більше не стримуючись, Рута розревілася, затуляючи долонями обличчя.

– Господь і так покарав тебе достатньо. Не бійся, я не видам тебе, дочко. Чув, твоя мама була, е-е-е… відьмою?

У відповідь Рута лише схлипнула.

– Чув, чув, що відьомство передається дівчаткам у спадок… Але така велика сила! І зовсім неприборкана! – несподівано очі немолодого вже чоловіка загорілися юнацьким вогнем, ніби йому розказали, де закопаний королівський скарб.

Лише зараз дівчина помітила в руках у отця Никодима згорток паперу, куди він щось старанно занотовував.

– Як почуваєшся зараз? Зовсім слаба? Ой, я ж для тебе тут сиру купив, і хліба свіжого! Оленко, леле моя! – гукнув він до жінки, яка стояла за фіранкою, і щось показав їй на мигах.

Жінка відповіла так само на мигах, лиш відкриваючи рот, ніби риба, що не могла нічого сказати під водою.

– Оленка – дочка моя, – раптом сповістив отець Никодим. – Вона не чує й не говорить від народження. А я все життя шукаю спосіб – можливий і неможливий, щоб її вилікувати. Ми вже й у Константинополі побували, і в землі мавританські заїздили, але ні служителі Христа, ні Аллаха, ні диких африканських богів не змогли нам