Читати книгу - "Втекти від чудовиська, Аріна Вільде"

Білий позашляховик стоїть прямо навпроти нас. Легкий сигнал, як і обіцяла Ксенія.

Вона сидить за кермом, але, побачивши нас, опускає вікно. Вона в кепці та сонцезахисних окулярах. Повна конспірація. 

— Швидше, Віро, часу немає, — її голос звучить різко, але погляд наполегливий.

Я саджаю Лізу на заднє сидіння, сама плюхаюся поруч, ледь відчуваючи ноги. Ксенія заводить машину і різко рушає з місця.

— Усе пройшло гладко, — каже вона, дивлячись на мене в дзеркало заднього виду. — Ніхто нічого не помітив. Тепер головне — виїхати з міста до того, як Тимур дізнається.

Я мовчки киваю, відчуваючи, як адреналін потроху відпускає. Але разом із цим приходить тривога.

— А далі що? — нарешті запитую я, дивлячись на Ксенію.

— У мене є план, — відповідає вона, не відриваючи погляду від дороги. — Головне — щоб ти була готова до того, що зворотного шляху вже не буде. І так — я тут ні до чого. Ти ж пам'ятаєш? 

Її слова звучать так зловісно, що холод пробігає по спині.

— Звичайно пам'ятаю. Лізонько, — знімаю з доньки шапку. — Тепер можеш поспати. 

— Мамо, ми виграли? — піднімає на мене погляд. 

Я зітхаю. 

— Так, донечко. Схоже, ми виграли.