Читати книгу - "Червоний Дракон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як і Віллу Ґрему, під поглядом доктора Лектера мені ставало й досі стає ніяково, його увага прозирає, гуде поміж твоїми думками, мов рентгенівський апарат. Бесіда Ґрема з доктором Лектером точилася недовго, у реальності стільки ж триває поєдинок на мечах, і я ледве за ними встигав, квапливі нотатки виповзали на поля сторінок і виливалися на будь-яку поверхню, що опинилася під рукою. Коли все скінчилося, я почувався виснаженим – у голові лунали шум і лемент, притаманні божевільні, а на ґанку моєї хатинки в Річі співали тринадцятеро псів, що повсідалися з заплющеними очима й розвернули морди до повного місяця. Більшість тягли єдиний голосний звук, щось середнє між «о» та «у», а решта просто мугикали слідом.
Мені довелося ще сотню разів повертатися до тої бесіди Ґрема з доктором Лектером, аби зрозуміти її й позбутися статичних перешкод, тюремного гомону та голосіння приречених, через які було важко розібрати деякі слова.
Я так само не знав, хто скоїв ті вбивства, але тоді вперше зрозумів, що дізна`юся, що ми врешті-решт на нього вийдемо. Ще я зрозумів, що іншим героям роману це знання дістанеться за страшну, можливо, трагічну ціну. Так і вийшло.
Кілька років по тому я почав роботу над «Мовчанням ягнят» і тоді ще не знав, що доктор Лектер повернеться. Мені завжди подобався персонаж Далії Іяд у «Чорній неділі», і я хотів написати роман, де головною героїнею є сильна жінка. Тож я розпочав із Кларіс Старлінг, і не минуло й двох сторінок нової книжки, як я дізнався, що вона матиме відвідати доктора. Я надзвичайно захоплювався Кларіс Старлінг і, певно, відчув легенький укол ревнощів, коли доктор Лектер зміг зазирнути їй у душу з такою легкістю, яка недоступна мені самому.
На той час, коли я взявся записувати події в «Ганнібалі», на мій превеликий подив, доктор уже почав жити власним життям. Судячи з усього, якимось дивом вас він захопив так само, як і мене.
Я жахався роботи над «Ганнібалом», жахався морального зношення, боявся шляхів, які оберуть для себе герої, боявся за Старлінг. Зрештою, я їх відпустив, як треба відпускати всіх своїх персонажів, я дозволив доктору Лектеру й Кларіс Старлінг заправляти долею згідно зі своїми характерами. Тут не обійшлося без ввічливості.
Як сказав один султан: «Я не тримаю соколів – вони зі мною живуть».
Коли взимку 1979 року я зайшов до Балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців і за мною ляснули великі металеві двері, я ще не знав, що чекає на мене в кінці того коридору. Нечасто ми розпізнаємо цей звук – коли за нашими спинами ляскає засувка долі.
Т. Г., Маямі, січень 2000 р.
1
Вілл Ґрем посадовив Кроуфорда за стіл для пікніків, що стояв між будинком і океаном, та подав йому склянку чаю з льодом.
Джек Кроуфорд поглянув на старий затишний будинок, на дерев’яні стіни зі сріблястими соляними патьоками, що виблискували в яскравому світлі.
– Треба було перехопити тебе в Марафоні, коли ти вже йшов із роботи, – сказав він. – Тобі не хочеться говорити про це тут.
– Мені ніде не хочеться про це говорити, Джеку. Це тобі треба поговорити, тож давай, викладай. Тільки не діставай ніяких фотографій. Якщо привіз фотографії, то хай вони лишаються в портфелі – незабаром повернуться Моллі й Віллі.
– Що тобі відомо?
– Те, що писали в Miami Herald і Times, – відповів Ґрем. – Дві родини вбито в їхніх власних будинках, з перервою в місяць. Бірмінгем і Атланта6. За подібних обставин.
– Не подібних. За однакових.
– Скільки вже було зізнань?
– Вісімдесят сім, коли я довідувався сьогодні по обіді, – сказав Кроуфорд. – Штукарі. Жоден не знав подробиць. Він розбивав дзеркала й користався уламками. Ніхто про це не знав.
– Що ще ви приховали від газетярів?
– Що він білявий, праворукий і дуже сильний, а ще носить взуття одинадцятого розміру7. Вміє в’язати булінь. Усі відбитки гладенькі, від рукавичок.
– Ти про це привселюдно казав.
– Із замками не дуже вправний, – продовжував Кроуфорд. – Останнього разу скористався склорізом і присмоком, аби потрапити в будинок. А, і група крові – АВ8, резус позитивний.
– Його хтось поранив?
– Наскільки нам відомо, ні. Тип визначили за спермою та слиною. Він секретор9, – мовив Кроуфорд і поглянув на морську гладінь. – Вілле, я маю дещо в тебе запитати. Ти читав про це в газетах. Про друге вбивство сурмили всі телеканали. У тебе не виникало бажання мені зателефонувати?
– Ні.
– Чому?
– За першим убивством у Бірмінгемі багато подробиць не було. Мотив міг бути будь-який: помста, родичі.
– Але після другого ти вже напевно знав, хто за цим стоїть.
– Ага. Психопат. Не телефонував, бо не хотів. Я знаю, кого ти вже підключив до розслідування. У тебе найкраща лабораторія. У тебе є Геймліх із Гарварду, Блум із Чиказького університету…
– І в мене є ти, слідчий, що ремонтує ці довбані мотори для човнів.
– Не впевнений, що стану тобі в пригоді, Джеку. Я про таке більше не думаю.
– Та невже? Ти впіймав двох. Останніх двох, за якими ми ганялися, упіймав саме ти.
– І як? Робив усе те саме, що робили ти й решта.
– Це не зовсім правда, Вілле. Секрет у тому, як ти думаєш.
– Я думаю, що забагато ахінеї несуть про те, як я думаю.
– Ти доходив висновків, а потім сам не міг пояснити як.
– Докази були.
– Звісно. Звісно, були. І задосить – як з’ясувалося потім. А до арешту їх було так мало, що ми, чорт забирай, навіть поважної причини для обшуку не могли знайти.
– Усі потрібні люди в тебе є, Джеку. Не думаю, що моя присутність якось покращить ситуацію. Я сюди переїхав саме для того, щоб утекти від тої роботи.
– Знаю. Останнього разу тобі добряче дісталося. Зараз ти вже маєш цілком нормальний вигляд.
– Та й почуваюся нормально. Річ не в пораненні. Тебе ж теж різали.
– Різали, але не так.
– Річ не в тому. Просто я вирішив зупинитися. Не впевнений, що можу це пояснити.
– Якщо тобі забракло сил на все це дивитися, то, бачить Бог, я розумію.
– Ні. Ну… я про «дивитися». Видовище завжди кепське, але все одно можна себе натренувати й функціонувати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Дракон», після закриття браузера.