Читати книгу - "Американська пастораль"

Левова якщо не богом, то створінням, що возносилося над нами, простими смертними. Він був причетний до історії, був знаряддям історії, поцінованим з пристрастю, котрої могло б ніколи й не бути, якби він побив віквейський баскетбольний рекорд — двадцять сім очок у грі проти Баррінджера — якогось іншого, а не того сумного-пресумного дня 1943 року, коли аси «Люфтваффе» збили п’ятдесят вісім «летючих фортець»: дві були збиті зенітним вогнем, а ще п’ять знищені вже над Англією, коли вони, відбомбившись по мішенях у Німеччині, повертались назад.

Молодший Шведів брат, Джеррі Левов, був моїм однокласником — худорлявий, дрібноголовий, з фантастичною гнучкістю й тілом, яке наче складалося з лакричних паличок, математичний вундеркінд, найкращий у нашому випуску, він виголошував прощальний спіч у січні 1950 року. Джеррі ні з ким по-серйозному не дружив, але з роками, на свій владний вередливий копил, зацікавився мною, і років з десяти я пропадав у нього, де він регулярно вигравав у мене в пінг-понг в обставленому підвалі їхнього окремого будинку на розі вулиць Вінд-мур і Кер. Підвал вважався «обставленим», тому що був обшитий сучкуватими сосновими панелями й так-сяк обжитий, а не тому, як, схоже, вважав Джеррі, що він безперешкодно обставляв мене в настільний теніс.

Спортивну злість, якою Джеррі вибухав за грою в пінг-понг, годі було й порівнювати із братовою агресивністю під час будь-якої гри. Розміри та форма тенісного м’ячика такі, що навіть при бажанні ти не виб’єш ним око супротивнику. А то інакше я й не брався б грати в підвалі Джеррі Левова. Якби не можливість похвалитися людям, що я вхожий у дім Шведа Левова, ноги моєї не було б у їхньому підвалі, де весь мій захист зводився до дерев’яної ракетки. Тенісний м’ячик — річ надто легка й делікатна, щоб нею можна було вбити, але Джеррі так по ньому лупцював, що думка про вбивство напрошувалася сама по собі. Мені аж ніяк не спадало на гадку, що цей виплеск агресії був якось пов’язаний з тим, що Джеррі — молодший брат Шведа. Я вважав, що бути братом Шведа — краще за все на світі, крім хіба що бути самим Шведом, і мій розум відмовлявся збагнути, що Джеррі сприймав це як найбільшу з усіх мук.

Спальня Шведа — в яку я так і не наважився зайти, хоч постійно туди зазирав, коли проходив до вбиральні, що розташовувалася за кімнатою Джеррі, — тулилася під самісіньким скошеним дахом у задній частині дому. Похила стеля, мансардні вікна, віквейські вимпели на стінах — так на мої тодішні смаки і мала виглядати кімната справжнього хлопчиська. З пари вікон, що виходили на газон за будинком, виднівся дах гаража, де взимку Швед, тодішній учень середньої школи, вправлявся в ударі, підвісивши бейсбольний м’яч до крокви. Мабуть, він запозичив цей прийом із «Малого з Томкінсвілля» Джона Тюніса. Про існування цієї та інших «бейсбольних» книжок Джона Тюніса — «Залізний Дюк», «Дюк вирішує», «Хлопці з Кістоуна», «Новачок», — я вперше дізнався, побачивши їх на поличці над ліжком Шведа. Вони стояли в алфавітному порядку між двома солідними бронзовими книготримачами — мініатюрними копіями роденівського «Мислителя», подарунком на Бар-Міцву. Я швиденько метнувся в бібліотеку, вигріб із неї всього Тюніса, якого міг знайти, і почав із «Малого з Томкінсвілля» — жорсткої, але напрочуд цікавої хлопчачої повісті, написаної просто (подеколи аж занадто), проте відверто і достойно. Її герой — пітчер Рой Такер на прізвисько Малий, приємний хлопчина із коннектикутських горців-фермерів. Батько його помер, коли йому виповнилося чотири роки, а в шістнадцять він утратив ще й матір і залишився з бабусею. Допомагаючи їй звести кінці з кінцями, вдень він трудився на батьківській фермі, а вечорами підробляв в «аптечній крамниці Мак-Кензі, там, де дорога повертала на Південний Мен».

Книжка 1940 року видання містила чорно-білі ілюстрації, автор яких легкими експресіоністськими штришками, озброївшись знаннями з анатомії, уміло зображав незгоди хлопцевого життя ще в ті часи, коли бейсбол не мав найменшого стосунку до мільйонних статків і радше був пов’язаний із життєвими хуртовинами в людській долі, а знамениті бейсболісти скидалися не на міцненьких великих дітей, а на худющих, голодних трудяг. Здавалося, що ілюстрації неначе перенесені на сторінки з суворої, похмурої американської реальності часів Великої Депресії. Через кожен десяток книжкових сторінок ішло скупе зображення якогось драматичного сюжетного моменту з не менш скупим підписом: «Нарешті він зважився…», «М’яч пролетів над огорожею…», «Кульгаючи, Резл дійшов до лави запасних…» — то чорно-білий, чіткий і важкий від надлишку чорнил образ сухорлявого, з вилицюватим лицем бейсболіста, що контрастував із білизною порожньої сторінки, однаково відірваний від світу природи і світу людей, неначе найсамотніша у світі душа; то позначена тільки штришками трава на бейсбольному полі, по якій ламаним, по-хробачому викрученим силуетом простелилася тінь. Навіть у повному бейсбольному спорядженні тодішній гравець не мав сьогоденного лоску; навіть якщо це був пітчер, то рукавичка на його руці скидалася на лапу звіра. Передивляючись малюнок за малюнком, ти розумів: вони дохідливою мовою переконують, що нехай ти й зажив у ті часи слави і начебто вибився в герої, проте вся ця слава сукупно з геройством — не що інше, як просто ще одна форма важкої, невдячної праці.

Назву «Малий із Томкінсвілля» з не меншим успіхом могла б замінити інша назва — «Агнець із Томкінсвілля», або навіть «Агнця із Томкінсвілля ведуть на забій». Малий прийшов у «Бруклін Доджерс», які пасли задніх, і став мотором команди, проте після кожного тріумфу його спостигала якась кара — то гірке розчарування, то жорстока катастрофа. Міцна приязнь, що виникла між самотнім Малим, який знудьгувався за домом, та заслуженим кетчером Дейвом Леонардом, котрий стає його гідом по світу писаних і неписаних правил вищих бейсбольних ліг і, стоячи на домашній базі, «непомітними рухами карих очей допомагає обирати непомильний напрямок кидка», що часто-густо залишає їхніх супротивників без жодного хіта, несподівано обривається через шість тижнів від початку сезону, коли старого ветерана раптом викидають із команди. «Ось вона — швидкість, яку нечасто згадують, коли говорять: швидкість, з якою бейсболіст злітає на вершину, а потім летить з неї сторч головою». А потім, коли Малий виграє п’ятнадцяту гру поспіль — рекорд, на який ще не спромігся жоден пітчер-новачок у жодній лізі, він ненароком падає в дýші, не витримавши навали радісних товаришів по команді, котрі вітали його з цією визначною перемогою, і травма ліктя, отримана при падінні, ставить хрест на кар’єрі пітчера. Кінець сезону він проводить