Читати книгу - "Вибрані романи"

його найвитонченіші жарти! Бо немає найменшого сумніву в тому, що він сміється — сміється дуже серйозно, — що він глузує зі стилю рицарських романів і такі цитати, як, наприклад, „щойно рожевий Феб...“, що їх деякі наївні прихильники Сервантеса оголошують зразком високого літературного стилю, — це лише витончені карикатури на барокову літературу... Як, до речі, й сцена посвячення в рицарі, що нею закінчується третій розділ першої частини „Дон Кіхота“».

Наша публіка, подібно до будь-якої малокультурної публіки, вельми боязка й недовірлива, як і наш народ. Тут ніхто не хоче бути ані обшахрованим, ані пошитим у дурні, ані виставленим на посміх, і тому завжди, коли до нього хтось звертається, він хоче відразу знати, як має повестися і чи до нього забалакують жартома, чи всерйоз. Я сумніваюся, що в будь-якому іншому народі люди так дратуються, коли співрозмовник перемішує серйозні репліки з жартівливими, і хто з нас готовий зі стерпною іронією поставитися до ситуації, в якій він не знає, серйозною чи ні є пропозиція, яку йому щойно зробили. І майже неможливо собі уявити, щоби середньоарифметичний обережний іспанець зрозумів, що він повинен сприйняти сказане йому не тільки всерйоз, а й жартома, як щось правдиве і як щось іронічне й однаково важливе з обох позицій.

Дон Міґель полюбляє трагічний жарт і не раз мені казав, що не хотів би померти, не написавши трагічної комедії або комічної трагедії, але не такої, в якій би смішне або гротескне й трагічне змішувалися чи накладалися одне на одне, а такої, де вони зливалися б у щось одне неподільне й ціле. А коли я зауважив йому, що таке можливо собі уявити лише з погляду найневтримнішого романтизму, то він відповів: «Не заперечую, проте нічого не змінюється, коли ми називаємо речі різними іменами. Попри те, що я понад двадцять років вивчав класиків і навчав їхніх теорій, класицизм, який протистоїть романтизму, не увійшов у мою свідомість. Кажуть, метод стародавніх греків полягає в тому, щоб відрізняти, визначати, ділити; але мій передбачає сприймати речі невизначеними й перемішувати їх».

Таку систему поглядів, безперечно, можна назвати концепцією, а якщо сказати точніше, то це буде відчуття життя, яке я не наважуся назвати песимістичним, бо знаю, що це слово не подобається донові Міґелю. Така його переконаність — чи, радше, нав’язлива ідея, — що якщо його душа не безсмертна й не безсмертні душі інших людей, а також усіх живих створінь на землі, тобто вони не є безсмертними в тому значенні, в якому вважали їх такими наївні католики середніх віків, тоді, якщо так не є, немає нічого цінного й не існує зусилля, варте того, щоб його докласти. І звідси виникає доктрина глибокої нудьги, яка опанувала Леопарді[3], після того як загинула його висока самоомана, його віра в те, що він вічний. І це пояснює, чому найулюбленішими трьома авторами дона Міґеля є Сенанкур[4], Кентал[5] і Леопарді.

Проте цей суворий і жорсткий, безсистемний гумор не тільки завдає удару схильній до обережності вдачі наших людей, які хочуть знати, як їм поводитися, коли хтось звертається до них, він ще й дратує їх неабияк. Вони хочуть сміятися, але тільки для того, щоби поліпшити собі травлення й розвіяти свої турботи, а не для того, щоби повернути те, що вони недозволено проковтнули, а тим більше не для того, щоби перетравити свій клопіт. А дон Міґель уперто наполягає на тому, що коли ми намагаємося розсмішити людей, то робимо це не для того, аби внаслідок скорочення своєї діафрагми вони допомагали своєму травленню, а для того, щоби вони вибльовували те, що поглинули, бо для нас набагато очевиднішим стає сенс життя та всесвіту, коли наш шлунок вільний від ласощів та надмірної їжі. І він не визнає ані іронію без жовчі, ані стриманого гумору, бо каже, що там, де немає бодай трохи жовчі, немає й іронії, а стриманість перебуває у стані сварки з гумором або, як він воліє його називати, з ядучим гумором.

Усе це ставить перед ним вельми прикре і мало приємне завдання, про яке він говорить, що це не що інше, як масаж громадської наївності, як намагання з’ясувати, чи колективна винахідливість нашого народу мало-помалу стає гострішою та витонченішою. Бо він неймовірно дратується, коли хтось каже, що наш народ, а надто той, який живе на півдні країни, метикуватий і винахідливий. «Народ, який розважається битвою з биком і знаходить розмаїття та приємність у цьому примітивному видовищі, не може бути визнаний надто розумним», — каже він. І додає, що годі знайти примітивніший та затверділіший мозок, аніж мозок уболівальника кориди. Спробуйте зацікавити більш або менш гумористичними парадоксами того, кого приводить у шалене збудження вправний удар Вісенте Пастора![6] І він гостро осуджує блазенський ентузіазм оглядачів кориди, які здобувають популярність словами та каламбурами, що розвеселяють і тішать вуличних волоцюг.

Якщо ж ми ще й згадаємо про те, що він полюбляє розважатися, але не каламбурами, а метафізичними ідеями, то буде зрозуміло, чому так багато людей відмовляються читати його твори — одні тому, що від такого читання їм починає боліти голова, а інші тому, що позаяк sancta sancte tractanda sunt, тобто до святого треба ставитися свято, то вони вважають, що на такі матерії не можна дивитися з іронією та насмішкою. Проте на це він відповідає, що не розуміє, чому повинні прикидатися, що йдеться про серйозні речі, духовні діти тих, хто мав звичку глузувати з найсвятішого, тобто з тих вірувань і надій, які приносили найбільшу втіху їхнім братам. Якщо були люди, які глузували з Бога, то чому ми не можемо глузувати з Раціонального Розуму, Науки й навіть Істини? І якщо в нас відібрали нашу найдорожчу й найзаповітнішу життєву надію, то чому нам не дозволено геть усе змішувати, щоб убивати час та вічність і бодай якось помститися?

Неважко також припустити, що хтось почне запевняти, ніби в цій книжці є уривки непристойні або, якщо висловити це іншим словом, порнографічні; проте дон Міґель подбав про те, щоби пояснити мені дещо з того, що могло здивувати мене в його рюмані. І я готовий протестувати проти такого звинувачення і стверджувати, що грубощі, на які можна натрапити в його творі, не мають наміру ані розбудити апетит гріховної плоті, ані не ставлять перед собою іншої мети, крім як бути відправним пунктом для інших міркувань.

Та відраза, з якою дон Міґель ставиться до