Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

(а тепер, друзі мої, погляньте на цінник на вашій книжці!). Мене спитали, чи зможу я вирізати щось із роману, чи, може, я б радше волів, аби цю справу зробили редактори видавництва. Я неохоче погодився провести ампутацію власноруч. Гадаю, вийшло геть непогано як для письменника, якого раз по раз звинувачують у тому, що він не лікує діарею своєї текстової програми. Лише одне місце в тій версії — подорож Сміттєбака від Індіани до Лас-Веґаса — здається суттєво порубцьованим.

Хтось може спитати: нащо перейматися, коли сюжет на місці? Чи примхливому авторові заманулося себе потішити? Хочеться вірити, що ні, адже якщо це правда, я змарнував чималий шмат свого життя. Я вірю в те, що ціле завжди потужніше, ніж просто сума окремих його складників[2], так уже воно є. Інакше ось це було б цілком прийнятною версією «Гензеля та Ґретель»:

Малі Гензель та Ґретель мали чудового батька й так само чудову матір. Чудова мати померла, і батько одружився з лярвою. Лярва прагнула позбутися дітей, аби витрачати всі гроші тільки на себе. Вона затиранила свого безхребетного й тупого чоловічка, і той погодився відвести Гензеля та Ґретель до лісу й убити їх. Останньої миті батько зглянувся над дітьми й замість того, щоб швидко та милосердно зарізати їх, полишив у лісі помирати голодною смертю. Вони блукали в хащах і натрапили на хатинку з цукерок. Хатинка належала відьмі, яка була завзятою людожеркою. Відьма замкнула їх і сказала, що, коли вони погладшають до потрібної кондиції, вона їх з’їсть. Та дітлахи її перехитрували. Гензель штовхнув відьму в її ж власну піч. Діти знайшли відьомські скарби, а разом з ними, певне, лежала й мапа, адже вони врешті-решт потрапили додому. Їхній татко відразу ж дав копняка лярві, і вони жили довго та щасливо. Кінець.

Не знаю, як вам, а мені геть ніяк. Сюжет на місці, але зникла елегантність. Наче «кадилак», з якого зняли весь хром і зішкребли всю фарбу, — лишився сам тьмяний метал. Їхати може, а от крутизни нема.

Я не повернув на місце всі чотириста сторінок — є різниця між тим, щоб зробити все як належить, і простою вульгарністю. Деякі шматки, що валялися на підлозі монтажного цеху, коли я здавав обрізану версію, заслужили на це, тому там і лишились. Інші ж фрагменти (такі, як суперечка Френні з матір’ю на початку книжки), на мою думку, додають об’ємності та повноти, що мені як читачеві надзвичайно подобається. Повернімося на хвильку до «Гензеля та Ґретель». Може, ви пам’ятаєте, що зла мачуха наказала чоловікові принести їй дитячі серця на доказ того, що лісоруб виконав її веління. Лісоруб показує, що в його мозку є кілька звивин, принісши їй серця двох кроликів. Або ж візьмімо, наприклад, знаменитий слід із хлібних крихт, який лишає Гензель, аби потім повернутись із сестрою назад. Кмітливий чувачок! Та коли він намагається знайти ті крихти, виявляється, що хліб подзьобали птахи. Сюжет міг би обійтися без тих елементів, та, з іншого боку, власне з них сюжет і складається — з чудових, магічних складників оповіді. З того, що могло б бути нудним твором, вони зробили казку, яка понад сотню літ зачаровує та жахає читачів у всьому світі.

Гадаю, ніщо з того, що я повернув на місце, не дорівняється до сліду з хлібних крихт, та мені завжди було прикро, що лише кілька штатних читачів у «Даблдеї» зустрілися з маніяком, який називав себе просто Пацаном… або ж побачили, що трапилося з ним біля тунелю, котрий перегукується з іншим тунелем за півконтиненту звідти — з тунелем Лінкольна в Нью-Йорку, який на початку книги обговорюють два персонажі.

Тож ось перед Вами, Постійний Читачу, «Протистояння» в тому вигляді, у якому я й хотів, щоб воно виїхало із салону. Так чи інакше, весь хром повернули. І остання причина появи цієї версії найпростіша. Хоча в мене це не улюблений роман, та люди, яким подобаються мої книги, часто називають його найкращим. Коли мені доводиться відкривати рота на публіку (а роблю я це якомога рідше), вона завжди розпитує про «Протистояння». Читачі обговорюють персонажів, немов живих людей, і часто питають, що трапилося з тим-то і тим-то… так, наче мої герої іноді пишуть мені листи.

І мене неодмінно питають, чи вийде коли-небудь екранізація. До речі, відповіддю буде, що, скоріш за все, так. Чи гарний вийде фільм? Не знаю. Хороше кіно чи погане, та воно мало не завжди послаблює фантастичні твори (звісно, є й винятки — одразу ж згадується «Чарівник країни Оз»). В обговореннях люди можуть нескінченно добирати акторів. Мені завжди гадалося, що розкішний Рендалл Флеґґ вийшов би з Роберта Дювалля, але я чув, як називали Клінта Іствуда, Брюса Дерна та Крістофера Вокена. Вони всі підходять, і якби Брюс Спрінгстін вирішив спробувати себе в ролі актора, з нього вийшов би цікавий Ларрі Андервуд (судячи з його кліпів, можу сказати, що він би прекрасно впорався… однак мій власний вибір — Маршалл Креншоу). Проте якби я міг, то полишив би образи Стю, Ларрі, Ґлена, Френні, Ральфа, Тома Каллена, Ллойда та того моторошного чолов’яги читачам, бо тільки вони можуть візуалізувати їх за допомогою уяви в той яскравий та повсякчас мінливий спосіб, на що не спроможна жодна камера. Урешті-решт, фільми — то лише ілюзія руху, яка складається з тисяч статичних світлин. А уява рухається власним потоком. Фільми, навіть найкращі, заморожують книги — ті, хто подивився «Політ над гніздом зозулі», а потім прочитав роман Кена Кізі, будуть здивовані, як важко (або й узагалі неможливо) бачити Рендла Патріка Макмерфі у втіленні Джека Ніколсона. Це не обов’язково погано… проте фільми обмежують. Сила хорошої оповіді в її свободі й плинності; хороша оповідь по-особливому належить кожному читачеві.

Кінець кінцем, пишу я з двох причин: потішити себе та інших. Сподіваюся, повернувшись до цієї довгої та моторошної християнської історії, мені вдалося це зробити.

24 жовтня 1989 р.

Вулиці вогнем палають

Тут, між реальністю і вигадкою

У справжньому смертельному вальсі

І тутешні поети

Геть нічого не пишуть

Вони лиш осторонь стоять і спостерігають

У чіпкій темряві

Вони ловлять мить у протистоянні

Тримають чесну оборону

Та врешті їх однаково поранять

Навіть не доб’ють

Сьогодні й тут, у Країні Джунглів.

Брюс Спрінгстін

І стало ясно — вона не витримує!

Відчинилися двері, війнув вітер,

Свічки згасли, а потім зникли,

Фіранки гойднулися, він з’явився

І сказав: «Ну ж бо, Мері,