Читати книгу - "Подорож на край ночі"

з тогочасними романними канонами, усталеними жанровими стереотипами, але орієнтована на певні архетапи оповідної прози. Втім, зняття канонів і творення вільних романних форм було поширеним явищем епохи, досить згадати такі дуже різнорідні, але об'єднувані згаданою інтенцією твори, як «Жан Крістоф», «роман-ріка» Ромена Роллана, як «суб'єктивна епопея» Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу» з її потоком свідомосте, як «Улісс» Джеймса Джойса, твір унікальний і багатоликий у плані метаморфоз романного жанру, як пізні романи Кнута Гамсуна з їхніми вільними композиціями, що невимушено імітують спонтанний плин життя.

До відомих творів, у яких метаморфози роману проявилися найбільш масштабно і рельєфно, належить також роман Селіна «Подорож на край ночі». У ньому відсутній романний сюжетний кістяк, що організовує твір і надає йому завершеносте, це справді вільна відкрита композиція, в якій елемента традиційного роману поєднуються з автобіографією, мемуарами, сповіддю, розповідями про мандри тощо, які належать до non-fiction, небелетристичних жанрів. Та в «Подорожі…» з усіх цих елементів витворюється жива, органічна художня тканина. Тим же романним архетипом, від якого йде селінівський твір, є архетип крутійського (пікаресного) роману, поширеного в європейських літературах XVI–XVIII ст.

Крутійський роман був породженням соціальної і моральної кризи, яка охопила Західну Європу на переході від Середньовіччя до раннього нового часу, її специфічним відображенням. Герої цього роману — крутії, авантюристи, пройдисвіта, вихідці із суспільних низів або декласовані елементи, що ведуть жорстоку боротьбу за існування, зображену з натуралістичною відвертістю. Прикметна особливість цього роману, що вирізняє його серед інших жанрів тогочасної літератури, — це погляд на життя «знизу», тут воно постає таким, яким його бачить ізгой, що перебуває поза нормами й законами суспільства. Він відчужений від нього й самотній, він запекло бореться за існування, не гребуючи ніякими засобами й не визнаючи ніякої моралі.

Звичайно, роман Селіна не був реконструкцією крутійського роману, але архетипні риси цього жанрового різновиду проступають у ньому досить виразно. Основу його сюжету теж становлять пригоди й злигодні головного персонажа, Фердінана Бардамю, який переміщається не стільки в різних краях і країнах (котрі самі по собі мало його цікавлять), скільки в соціальних світах, кожен із яких — це ніби круг пекла, не потойбічного дантівського, а наявного, реального, до болю й нудоти очевидного. На відміну від пікаро, він не повністю належить до світу знедолених і упосліджених, він інтелігент, навіть інтелектуал з високим рівнем ідеологічної свідомости, але разом з тим певними рисами — близький героям крутійського роману, іноді навіть зворушливо нагадує Простака Простаковича, як переклав М.Лукаш ім'я героя роману Ґріммельсгаузена «Сімпліціссімус». «Я нічого не розумів, — сповідається Бардамю, приголомшений „гендлярською добою“, — в усьому почувався ошуканим, мене дурив цілий світ — зраджували жінки, зраджували гроші й ідеї. Я почувався ображеним». Та найбільше з крутійським романом твір Селіна зближує те, що його протагоніст належить до соціальних низів, що все в ньому бачиться зі споду, з низів суспільства, з якими протагоніст себе ідентифікує.

Разом з тим окремі частини цього об'ємистого Селінового роману закруглюються в тематичні цикли, які напрошуються зіставити їх з певними тематичними різновидами роману XX ст. (у критичній літературі їх нерідко піднімають у ранг жанру). Оскільки автор не розбив роман на частини, доводиться виділяти тематичні цикли як частини із суцільного тексту. Так, перша його частина має яскраво виражений антивоєнний зміст і легко вписується в контекст західної антивоєнної літератури 20-30-х років, рельєфно виявляючи в ньому свою своєрідність. Іншого змісту — друга частина роману, в її основі — антиколоніальний дискурс і вписується вона в контекст антиколоніального роману першої половини XX ст. Далі твір уходить в русло соціально-побутової й психоаналітичної тематики, але при цьому на перший план висувається екзистенційна проблематика і він еволюціонує до екзистенціалістської літератури. Не випадково Сартр і Камю виявляли активний інтерес до творчости Селіна, вбачаючи в ньому свого попередника, а той згодом у романі «Із замку в замок» звинуватив «Тартра» в тому, що він «обікрав» його і здобув велику популярність.

Однак сказане не означає, ніби роман «Подорож на край ночі» позбавлений внутрішньої єдности. Цю єдність надають йому глибинні соціофілософські мотиви, якими перейнято твір від початку до кінця, загальний інтегруючий погляд на зображуване, герой-оповідач, носій авторської філософії і тотального неприйняття людської екзистенції, який не змінюється протягом твору (і в наступних творах теж).

Роман «Подорож на край ночі», як і вся художня творчість Селіна, має автобіографічну основу, виростає із життєвого досвіду й вражень автора. В основі фабули — відрізок життя письменника, його молодість і рання зрілість: Перша світова війна, африканська колонія, перебування в США, повернення до Франції і медична практика в паризькому передмісті. Та при всьому тому, як уже згадувалося, «Подорож на край ночі» аж ніяк не автобіографія і не мемуари, а саме роман, fiction, на чому енергійно наголошує автор у своєму коротенькому вступному слові: «Це лише роман, не що інше, як вигадана оповідь», тут «люди, тварини, міста, речі і явища — все витворене уявою. […] До того ж кожен може снити так само, як і ми. Досить лише заплющити очі». Етапи життя самого Селіна тут перетворюються на етапи «подорожі, що веде від життя до смерти». Вони набувають іншої, художньої семантики, кожен з етапів цієї подорожі стає кругом сучасного пекла, з якого немає виходу до чистилища і раю.

Перший такий круг — світова війна, учасником якої стає Бардамю, головний герой і porte-parole автора. Здавалося б, це найжахливіший круг, бо що може бути стахітливіше від війн XX ст., однак виявляється, що й інші круги, кожен по-своєму, не менш жахливі. В діючу армію Бардамю, як і автор роману, пішов добровольцем, але симптоматично, що Селін уникає конкретної розповіді про цей крок героя та будь-якої його мотивації і несподівано вдається до алегорії: паризькими вулицями крокує полк солдатів з оркестром, Бардамю та йому подібні пристають до колони й опиняються у воєнному ешелоні, що вирушає на фронт. Такі собі гамельнські музиканти й щури, яких заманюють на знищення.

Перша світова війна породила численну й розмаїту антивоєнну літературу, до якої небезпідставно прилучають і «Подорож на край ночі». У Франції її першими значними явищами були роман А.Барбюса «Вогонь» (1916), збірки оповідань Ж.Дюамеля «Життя мучеників» (1917) і «Цивілізація» (1919), роман Р. Доржелеса «Дерев'яні хрести» (1919). Це були пацифістські твори, сповнені антивоєнного пафосу й співчуття жертвам кривавої м'ясорубки; далі інших авторів пішов Барбюс, у романі якого протест проти війни переводиться в політичну площину і в фіналі декларується ідея, що тільки соціалізм здатен раз і назавжди покінчити з війнами.