Читати книгу - "Суча дочка"

— Лєнко, мені з тобою поговорити треба — пісню потім дослухаєш.

Оленка з жалем глянула на програвач, здвигнула плечима.

— Як хочеш. Могли б і послухати трохи — я нікуди не спішу.

Люба хотіла знову програвач увімкнути, але передумала.

— Ні, давай поговоримо, поки в хаті нікого немає. Це серйозно, — обличчя дівчини й справді стало серйозним. Вона глянула на подругу, запитала: — Ти куди думаєш йти на роботу?

Оленка знову здвигнула плечима:

— Не знаю. Мати каже — на ферму, — голос дівчини жалібно затремтів. — Мені тепер однаково.

— Ну в тебе й мати, — Люба криво посміхнулася. — Салтичиха. Невже ти її послухаєш? Глянь на себе, Лєнко. Ну, глянь, — схопила подругу за руку, потягла до дзеркала, що висіло над столом. — Подивися. Тебе одягни по-людському — королева. А уяви себе кожного дня у гною. Та через три роки ти бабою старою станеш.

— Не стану, — Оленка висмикнула руку. — Я через рік знову буду вступати.

Люба засміялася й сіла прямо на стіл.

— Після ферми у столичний медінститут?! Без блату, без хабара? Невже це літо нічого тебе не навчило?

Оленка відійшла від дзеркала, стала біля одвірка.

— Кажи, що хотіла, бо я піду додому.

Люба зневажливо глянула на подругу.

— Не сердься, а подивися на життя реально. Для тебе ж самої краще буде. З твоїми батьками медичного тобі не бачити. Хочеш учитися — заробляй стаж. Поїхали зі мною в місто — я собі роботу знайшла, і тобі знайдемо. Підеш у лікарню прибиральницею, тоді точно вже вступиш.

— Оце і весь твій секрет?

— Ні. Мій секрет… — Висмикнула із пластмасової вази живу квітку й переламала навпіл зелене стебло. — Мені треба пройти медкомісію — без цього на роботу не беруть. Ти мені допоможеш?

— Я? — Оленка здивовано подивилася на подругу. — А сама — хвора, що не можеш?

— Може, й хвора, — Люба повертіла у руках зламану квітку, хотіла поставити назад у вазу, але квітка впала на стіл. Вона взяла її і викинула через вікно на вулицю. — А тобі це запросто, — зіскочила на підлогу. — Будемо удвох у місті жити, квартиру знайдемо.

— Добре, — нехотя погодилася Оленка, — тільки якось воно…

— Та припини ти, — обірвала її Люба. — Наче в школі. Піди ще у своєї матері дозволу спитай, то вона наробить крику на всю вулицю. І моїй нічого не кажи, бо тоді точно обидві опинимося на фермі.

Наталка, як могла, умовляла доньку, потім розсердилася:

— Чого ти поїдеш — шукати хвороби на свою голову в місті? Хіба у селі немає роботи?

— На ферму, мамо, чи з тобою в ланку? Усі їдуть, одна тільки ти мене не пускаєш, а я вже й роботу собі знайшла, — Оленка з надією глянула на батька, що мовчки сидів на маленькому саморобному стільчику і курив у прочинені двері. Батько по черзі дивився на дружину, на доньку і думав щось своє.

— Ото — робота? — мати докірливо похитала головою. — Ферми побоялася, а гівно носити за всіма не гидуєш. Ще побачиш, що то за робота. Любка, не бійсь, на фабрику ушипкалась, а ти… тьху! От тобі й інститут, от тобі й академія. А ти чого мовчиш?! — гримнула на чоловіка.

— Нехай, як хоче, — батько глибоко затягнувся цигаркою. — Чого ти до неї чіпляєшся? Надумалася їхати — не тримай. Село від неї нікуди не дінеться.

Мовчазний за натурою Микола не любив говорити. Як не обізветься Наталка до нього, так він може й промовчати до самого вечора. Тільки співав, і то мелодію — не любив Микола слів. І тепер — сказав, кинув під комин недопалок і замовк. Наталка й собі замовкла. Потім уже зі сльозами в голосі:

— Ростила, ростила. А тепер залишайся, як хочеш. Он город тріщить. Як я ту картоплю сама викопаю?

— Я приїжджати буду, — Оленці стало жаль матір. — Правда, мамо.

Наталка глянула на дочку, похитала головою:

— Наїздиш. Хіба за торбою, як їсти захочеш.

Квартиру Люба знайшла сама. На фабриці їй дали адресу самотньої напівсліпої жінки, яка жила неподалік у старому фабричному будинку на кілька сімей. Оленці те житло здалося похмурим і непривітним. І тепер, коли збиралася їхати з дому, так гостро відчула батьківську хату, яка дихає з усіх кутків материнським теплом. Озирнулася — на стінах ще давні бабині рушники на таких же давніх іконах. Намальована колись дідом Іваном картина у масивній саморобній рамі. На ній дівчина з довгою косою стоїть босоніж на мокрому піску, вдивляється на другий берег ріки, де один, без господаря, кінь п’є воду.

— Мамо, а кого то дід намалював? — не раз питала у матері Оленка.

— Ай, — відмахувалася та. — Діду твоєму аби нічого не робити. Він лише б малював та на Десні ґав ловив.

Десь у коморі, у старій скрині лежали ще малюнки без рам на домотканому полотні. Оленка відчула, що відривається не тільки від домівки, а й від цілого світу, в якому залишається її дитинство.

Уранці наступного дня Микола ніс доньчині сумки до автобуса. Поставив біля магазину, де автобус розвертався, витяг із кишені цигарку, та не запалив, тільки пом’яв у руках.

— Там дивись, — промовив розважливо, — буде погано, кидай усе й вертайся додому. — Хотів іще щось додати, але в цей час велика чорна сумка стала поруч із Оленчиними.

— Здрастуйте, — Люба сіла на вологу від вранішньої роси лавку. Глянула на подругу, на її довгу нову спідницю, заплетене у косу волосся, насмішкувато хитнула головою й нічого не сказала. Слід того насмішкуватого погляду довго не зникав із її обличчя, навіть в автобусі, коли вони сиділи поруч і кожна думала про своє.

Перший робочий день у лікарні видався важким для Олени. Старша медична сестра поводила її по відділенню, показала, що до чого, познайомила з обов’язками й дала білий халат і косинку. Оленка наділа той халат, і щось перехопило їй у горлі. Стояла у невеличкій комірчині з відрами, ганчірками й дивилася на себе у маленьке дзеркало на старій списаній тумбочці. Заплющила очі, уявила, як уперше увійде в палату. Але не з ганчіркою і шваброю, а з фонендоскопом. Упевнена, привітна до тих, хто чекатиме її допомоги. Розплющила очі, зітхнула, ще раз поглянула на себе у дзеркало, взяла відро і вийшла у коридор.

До кінця чергування ледве трималася на ногах і з жахом думала про наступне. А коли прийшла додому, лягла, навіть не ївши, і проспала до ранку. Цілих дві доби вона тепер була