Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

І хоч він нарешті вговкав мене, я підступив до левової клітки, весь тремтячи зі страху. Я враз пізнав його, цього страшенного звіра. У голові мені сяйнули спогади з моїх снів. Ясний полудень… Висока трава лисніє на сонці. В ній мирно пасеться собі дикий бугай. Раптом трава розсувається і величезне руде тіло, промайнувши в повітрі, падає бугаєві на спину. Важко гупнуло, бугай заревів, а тоді хрясь-хрясь… хряскотять кістки. Або ще… прохолодне тихе озерце. Дикий кінь по коліна в воді поволі, спокійно п’є. І знов руде тіло — завше воно, оте руде… Стрибок, передсмертний крик, хлюпіт води, а потім знову хряскіт кісток.

Або ж похмурий сутінок, сумна тиша надвечірку. Зненацька потужний рев, немов сурма страшного суду, — і зараз же несамовито щось заверещало й зашварготіло поміж дерев. І я теж тремчу зі страху, бо й я — одна з тих істот, що верещать і шварготять у лісі.

Побачивши його за гратами, безпомічного, я став неначе не в собі. Я скреготів зубами, підстрибував перед кліткою, вигукував щось безглузде, викривлявся, дражнячи його. Лев заревів у безпорадній люті й кинувся на грати. О, й він упізнав мене, ті мої викрики були йому знайомі й зрозумілі.

Батько й мати мої перелякалися.

— Що це діється з дитиною! — вжахнулась мати.

— У нього, либонь, гістерія, — сказав батько.

Я ніколи не розповідав їм про свої сни, і вони нічого про те не знали. Я змалку крився від усіх із цією своєю двоїстістю, цим розщепленням моєї особи, як, мабуть, можна це назвати.

Того ж разу я бачив і приборкувача гадів. А більше ні на що не мав уже сили дивитися. Мене привели додому знервованого, змученого тим, що видива моїх снів так владно вдерлися в моє справдешнє життя.

Про свою потайливість я вже допіру згадував. Тільки раз я звірився іншому. То був мій товариш, хлопець вісьмох років, як і я сам. Я малював перед ним видива того далекого зниклого світу, що в ньому, як мені здавалось, я колись жив. Я розповідав йому про страхіття тих часів предковічних, про Клаповуха, про наші забави з ним, про гуртові ревища, про Огневиків, як вони сиділи навпочіпки довкола багаття. Він сміявся з мене й собі розказував про привиди та про мертвяків, що никають ночами. Та найчастіше тільки глузував з моїх недоладних вигадок. Що більше я розповідав, то більше він глумився з мене. Я заприсягся, що все те було насправді, що ніякі то не вигадки. Тоді він почав дивитись на мене якось чудно. Та ще й переповів мої оповідання всім хлопцям, звісно, ще добрехавши від себе, і вони теж стали дивитись на мене чудно.

То була мені гірка наука, але корисна. Я зрозумів, що я не такий, як усі. Чимсь я від них відхилявся таким, чого вони не розуміли, і якщо про те розповідати, вийдуть самі тільки непорозуміння. Як оповідалися байки про привидів та про духів, я мовчав і лишень похмуро всміхався сам до себе. Я думав про свої нічні жахи й знав, що вони справдешні — справдешні, як саме життя, а не примарні, як оті вигадані привиди й тіні.

Усякі «хохи» та лихі людожери з казок мені були не страшні. От коли з запаморочливої височини летиш додолу крізь зелене гілля, коли на тебе кидаються гади і ти сахаєшся від них, весь тремтячи, або дикі собаки женуть тебе через галявину до лісу — ото страхіття справжні, а не уявні, страхіття живі, у плоті й крові. А казкові страшидла… вони були б мені вві сні любі товариші, як порівняти їх до тих, що з ними поділяв я своє ліжко змалку, що поділяють його зо мною й тепер, коли я, вже віку дійшовши, почав усе це записувати.

РОЗДІЛ II

Я вже казав, що у снах ніколи не бачив людини. Я сам рано це усвідомив і сприймав вельми болісно. Навіть іще зовсім малим дитям я завше мав таке відчуття, що коли б серед тих нічних страхіть побачити мені хоч одну людину, хоч одну людську істоту, то вся та сонна змора враз би розпалася. Роками, ніч у ніч, мене посідала ця думка: якби ж мені спіткати оту єдину людську істоту, свій порятунок!

Мушу зауважити, що таке спадало мені на думку завжди саме серед сну. По-моєму, це прямий доказ споріднення двох моїх особистостей, доказ того, що між обома половинами мого роздвоєного «я» є точка дотику. «Я» моїх снів жило колись за давніх-давен, ще як на світі не існувало людини — такої, як ми знаємо тепер. Моє друге «я», денне б то, виявлялось уві сні настільки, що я усвідомлював існування на світі людини.

Може, вчені психологи скажуть, що я не до речі вживаю виразу: «роздвоєння особи». Я знаю, який зміст вони самі вкладають у нього, але за браком влучнішого виразу мушу й собі ним послуговуватись. Лишається виправдуватись недосконалістю нашої мови. А тепер поясню, в якому розумінні я вживаю чи, радше, зловживаю цей вираз.

Аж юнаком, уже бувши в коледжі, нарешті дістав я в руки ключа, щоб збагнути сенс моїх сновидь та їхню причину. Доти вони, здавалось, не мали ні змісту, ані зв’язку з будь-чим. Але в коледжі, вивчаючи еволюційну теорію та психологію, я знайшов пояснення деяких дивних перечувань та психічних явищ. Наприклад, один із найзвичайніших, знайомих, либонь, кожному, снів — ніби ти падаєш у безодню.

Це є не що інше, пояснив мені наш викладач, як спадкова згадка. Вона дісталась нам від наших найдавніших предків, що жили ще на деревах. їм, отим Деревикам, повсякчасно загрожувала небезпека впасти з дерева. Чимало їх отак загинуло, і кожному не раз доводилося падати й рятуватись, хапаючись та чіпляючись за гілля, коли летів додолу.

Оте страхітливе падання з височини й гарячкове хапання бувало щоразу прикрим нервовим струсом, що полишав певні молекулярні зміни в мозкових клітинах. Ті зміни потім передавались мозковим клітинам нащадків чи, коротше кажучи, ставали спадковими згадками. Отже, коли ви чи я вві сні або засинаючи падаємо в прірву й прокидаємося в останню хвилину з похололим серцем, — нам тоді тільки пригадується те, що колись ставалося з нашими лісовими предками, витаврувалося в їхньому мозку й зробилось нашою родовою спадщиною.

Дивного тут нема нічого — принаймні не більше, ніж в інстинкті. Інстинкт