BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » Останній з могікан 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній з могікан"

150
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Останній з могікан" автора Джеймс Фенімор Купер. Жанр книги: Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 103
Перейти на сторінку:
індіянин-гінець, передавши водночас настійливе прохання полковника Манро, коменданта форту на березі Святого озера, негайно прислати поважне підкріплення. Як уже згадувалось, відстань між двома фортами була менше п'яти ліг. Первісно ледь, пробиту стежку, що правила за лінію зв'язку, згодом розширили, так щоб валки могли нею проходити, і тепер весь той шлях, який сонце покривало за дві години, військовий загін з усім належним спорядженням міг пройти за один літній день.

Щирі слуги британської корони назвали одне з цих лісових укріплень фортом Вільям-Генрі, а друге фортом Едварда, тобто іменами двох улюблених принців королівської крові. Згаданий уже ветеран-шотландець Манро, комендант першого форту, мав під своєю рукою полк регулярного війська та невеликий добровольчий загін з місцевих колоністів — силу занадто незначну, аби вистояти проти тієї грізної потуги, що її провадив Монкалм до земляних валів форту. Зате в другому форті генерал Веб, командувач королівського війська в північних провінціях, мав до своїх послуг понад п'ять тисяч озброєних чоловік. Л коли б ще об'єднати й інші підлеглі йому загони, він міг би мало не подвоїти свої сили і спокійно протиставити їх зухвалому французові, що наважився так далеко відійти від своїх резервів, і то маючи не набагато численнішу армію.

Але, погноблені військовими невдачами, і офіцери, й солдати радніше воліли чекати наближення грізного ворога у себе в форті, аніж вийти йому назустріч і спробувати затримати його в дорозі, як то вдало зробили французи з форту Дюкен.

Коли послабло перше враження, викликане новиною, в укріпленому шанцями таборі над Гудзоном прокотилася чутка, що добірний загін у півтори тисячі чоловік світанком має вирушити до Вільям-Генрі. Чутка стала певністю, коли з квартири командувача вийшов наказ кільком частинам підготуватись до швидкого відходу. Всякі сумніви щодо намірів Веба тепер зникли, і яку годину-другу в таборі чулася тільки покваплива хода та видно було стривожені обличчя. Новаки у військовій справі безладно сновигали взад і вперед, через надмірний поспіх лише забаряючись, тоді як досвідченіші вояки лаштувалися розважливо, видимо зневажаючи будь-який прояв хапливості, хоча суворість у них на обличчях та неспокійні погляди виразно засвідчували, що їм не дуже до смаку війна у незнайомих і небезпечних диких нетрях.

Нарешті сонце в золотому ореолі зайшло за далекі гори на заході, і в міру того, як темрява опадала самітну місцину, стихав і гамір готувань до відходу. Згасли останні вогники в дерев'яних хатинах офіцерів, густішою стала тінь, що відкидали дерева на вали та шерехтливий потік, і скоро цілий табір огорнула така ж глибока тиша, яка панувала в усьому довколишньому лісі.

Але тільки-но на погожому безхмарному небі на сході проступили обриси високих сосен, як важкий сон війська, згідно з даним напередодні наказом, перервав лункий дріб барабанів. У свіжому вранішньому повітрі луна цих звуків розкотилась по всьому лісі. Табір умить завирував життям. Котрий був солдат ледачіший, і той навіть схопився на ноги, щоб побачити, як відходитимуть його товариші, і поділити з ними збентеження прощальної хвилини. Невдовзі загін уже був готовий до маршу. Досвідчені королівські найманці з регулярного війська пиховато шикувалися на правому фланзі, а скромніші колоністи, віддавна до цього призвичаєні, покірно ставали ліворуч. Перші виступили розвідники. Численна варта оточила валку тяжко наладнованих хур, і перше ніж світанкову сутінь розтопило сонячне проміння, головні сили загону, витягтись колоною, вже вирушали з форту. Бойова постава війська справляла неабияке враження і дещо заспокоювала острахи багатьох новаків, які ще не нюхали пороху. Гордовито й войовниче проходив загін через табір, і залога форту проводжала його захопленими поглядами. Врешті звуки військових дудок почали завмирати вдалині, і ліс поволі поглинув усю цю живу людську силу.

Вітер не приносив уже аніякісінького відголосу загону, і зник з очей навіть останній відсталий від колони вояк. Проте в форті ще тривали готування до від'їзду, і саме коло найбільшого дерев'яного будиночка, перед яким походжали вартові, що охороняли особу англійського генерала. Сюди приведено яких півдесятка коней; щонайменше двоє з них, судячи з сідел, призначалися для жінок високого рангу, що їх не часто трапляється бачити в. цій глушині. На третьому коні виднів чепрак та зброя штабного офіцера. Решту коней, з простими попонами та дорожніми саквами, очевидячки, призначено було для солдатів, уже готових до від'їзду. На належній відстані від цієї незвичної картини юрмилися гурти цікавих — хто милувався чистокровним бойовим румаком, а хто так собі знічев'я витріщав очі. Але був поміж них один чоловік, що різко виділявся зовнішністю своєю та поводженням, не скидаючись при тім ані на роззяву, ані на неука.

Постаті його, здавалось, нічого не бракувало, хоч виглядав він весь украй незграбним. Кістки й суглоби були в нього, як і в інших людей, — тільки що без відповідної пропорції. Коли він стояв, то був вищий за всіх, а як сідав — то наче малів до звичайних розмірів. Отак усе його тіло було непропорційне: голову мав він велику, плечі —вузькі, руки — довгі, обвислі, а долоні — маленькі й трохи не витончені; ноги та стегна його були худі й кістляві, зате довжелезні; коліна видавалися б не в міру розбухлими, коли б не ще більший підмурок, на якому базувалася ця неоковирна людська споруда. Чудернацьке й недоладне вбрання цієї особи ще й додавало їй незграбності. Блакитний сурдут з короткими й широкими полами та низьким коміром полишав на видноті довгу тонку шию та ще довші й тонші ноги, отож глузівникам було з чого сміятись. Штани з жовтої нанки, щільно по нозі, під коліньми були підв'язані в бантики білою стрічкою, давно вже від бруду посірілою. Темні бавовняні панчохи та черевики, на одному з яких красувалась посріблена острога, довершували нижню частину вбрання незнайомця. Одіж, нічим не злагіднюючи дивацької його нескладності, лишень навпаки — підкреслювала її, чи то через марнославство його, а чи простакуватість. З великої кишені в завоженій шовковій камізельці, густо розшитій сріблом, стирчало щось таке, що в цьому вояцькому товаристві легко можна було прийняти за якесь грізне й невідоме знаряддя війни. Невелика ця річ збуджувала цікавість у більшості європейців з табору, тоді як поселенці не тільки брали її до рук без усякого остраху, а й виявляли добру з нею обізнаність. На голові незнайомець мав великого трикутного капелюха, що їх ото років тридцять тому носили священики, і цей убір надавав поважності його доброзичливому й трохи дивацькому обличчю: воно виразно потребувало такої окраси, щоб засвідчити високе покликання свого власника.

У той час як солдати шанобливо трималися оподаль від помешкання

1 2 3 ... 103
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній з могікан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній з могікан"