Читати книгу - "Грот афаліни"

«І чого цей крамар горло дере? Певно, йому заплатили? Здирник проклятий…» — думав Янг.

— А де знайдеш роботу? Хто нас чекає там? Кому ми потрібні? — сипалися вигуки.

— Аби добрі гроші — всюди можна жити! — кричав своє Пуол.

— Лі Сунь! Твій язик сьогодні легко ходить! Чим це його змастили? За скільки доларів продався? — гнівно говорив Радж, і його слова збуджували людей.

Янг сів боком, щоб добре було і за Раджем стежити. Замилувався братом: біла трикотажна теніска щільно облягала опуклі плечі й груди, підкреслювала кожний горбик його м'язів. На грудях малюнок: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь цей обруч стрибає синій дельфін. Ні в кого в селі немає такої шикарної одежини. Радж працює на острові Рай у дельфінарії — не абищо!

Крамар німо роззявив рота — раз, другий: перехопило подих. Але впорався з собою, знов заусміхався.

— Чуєте! По п'ятдесят доларів! Ви таких грошей і не нюхали… А ти, юначе… — звернувся він до Раджа. — Ти міг би й помовчати! Ти тут уже не живеш-ш-ш. І не маєш-ш-ш права голосу! — сичав, як кобра. — Ти лети на свій острів Рай — і розважайся! Розважай туристів! Хлюпайся!

— Як це не маю?! — скипів і Радж. («Як це не має права голосу?» — підтримали його хлопці, особливо Амара). — Хіба я не звідси родом? Хіба не тут живуть мої батьки? Хіба не тобі, глитаєві, вони за безцінь віддають копру і сушену рибу? — Радж кілька разів витягнув з піхов і з ляскотом загнав назад ніж-крис. Шрам-місяць під лівою щелепою то червонів, то білів.

— Радже, вгамуйся… Не сором мене перед людьми… — слабим голосом попросив батько. Хворобливий, тихий і мовчазний, він і сьогодні міг просидіти мовчки.

— Ах, юначе… — Лі Сунь поправив косинку на голові. З обличчя не сходила усмішка, але це була вже не усмішка, а застиглий вищур. — Скрутиш ти собі шию… Згадаєш моє слово. Побережи її! А вам, люди, я скажу ще ось що: хто не розрахувався, зі мною за позики, прошу сьогодні ж розрахуватись. Моя жінка вдома, вона прийме. Не маєте грошей — віддавайте натурою. Прийму горіхами, прийму свиней, курей, качок. Домашні пожитки… Все одно вам важко буде з собою все забрати.

— З цього б і починав! Тебе тільки це й турбує! — знову не стримався Радж.

Лі Сунь уклонився на всі боки. Біла коротка сорочечка з боковими розрізами щоразу, коли він нахилявся, задиралася на спину, оголюючи товстий озадок.

Лі Сунь не постояв з людьми, не посидів у натовпі. Покотився, часто перебираючи ногами, геть. Але не додому, не в свою крамничку, а туди — на пронизливі звуки, на задушливий сморід від моторів.

Люди сиділи або стояли в заціпенінні, і чути було, коли затихали чужі звуки, як з лагідним хлюпанням-шумом котилися на пісок утихомирені лагуною хвилі прибою. Сонце було вже за лісом, над самим крайнебом, і промені час від часу вогняно проривалися крізь частокіл пальмових стовбурів та стовбури-корені баньяна. Спека спадала, дихати ставало легше. У заростях почали обзиватися птахи. За ними ожили й діти. Трохи старші, голопузі й голозаді, позалишали своїх матерів, стали наввипередки бігати з собаками і верещати, потім сипонули на обмілину — похлюпатися в лагуні.

Не рушав з місця Янг, сиділи і його друзі. Янгові скоро дванадцять років, він уже багато чого розуміє, починає розбиратися в житті. Янг чекав, до чого додумаються дорослі, що. вирішать. Недитяча тривога за долю людей, долю всього острова, стискала його серце.

— Чуєте, люди? Ось він, злий дух… Нюхайте! — мовив тихо Ганеш, відчувши запах солярки, що знову долетів з лагуни. Він сплюнув під ноги, і багато хто з чоловіків, які жували бетель, теж сплюнули. — Гнати треба цей дух з нашого Біргуса! Гнати! — потряс Ганеш палицею.

— До бома треба йти! Хай нашле на них прокляття!

— Раніше треба було до цього додуматись!

— Раніше… А раніше думали, що ходоки чогось доб'ються! А вони не добилися!

— Тебе треба було посилати, такого спритного! Ти б добився!

— Годі, люди! Ніякий бома не допоможе! Треба посилати гінців у чужі села! Піднімати народ! Загородити човнами вхід у лагуну! — намагався перекричати всіх Радж.

— Правильно! Чого сидіти склавши руки! — підтримав його Амара, кращий Раджів друг.

— Коли вас усіх посадять до в'язниці — там вам і місце! — відокремився од них Пуол і пішов на берег лагуни.

Перемогли ті, що хотіли йти до бома.

Першим рушив Ганеш. Він стомлено обпирався на бамбукову палицю, обмацував дорогу. За ним затупотіли всі. Позад усіх ішла Рата, її гуртом підняли на ноги — «Іди», і вона, задихано сопучи, човгала по піску своїми розпухлими колодами.

Ганеш ішов і говорив, що з пустими руками до бома нічого ходити. Треба одразу нести подарунки. І він назвав, кому сьогодні ловити курей чи півнів, брати сушених тунців, кому нести варений рис і тодзі — виброджений, з градусами, сік кокосів.

Молодь відстала, йшла позаду. Посередині крокував Радж, ліворуч від нього був Амара, праворуч — Янг. Він тримався за братову руку і старався ступати широко, щоб потрапляти з ним у ногу, бути схожим на брата.

«Нервовий став Радж… — думав Янг. — Особливо останній місяць, відколи з'явився в нього цей шрам. Ніколи про шрам нікому не розказував. Таємниця якась, загадкова… Невесела в нього робота, небезпечна — багато часу доводиться бути під водою. Але як би ми жили без Раджевої допомоги, без його заробітків?»

— От же дурні люди… От же темні… — говорив Радж, ніби шепотів заклинання. Але його добре чули всі хлопці. — Хіба в цьому бома допоможе?

2

О їхній острів дуже схожий на кокосового краба біргуса (звідси й назва). Великого краба з тулубом-панцирем розміром три на чотири кілометри. Маленькі рифи кругом — ніби його підтяті ніжки. У острова і клешні є, як у краба, — ліва, ширша і довша, охоплює лагуну зі сходу. Вона складається з вузького мису-півострова і чотирьох зелених острівців-скель, розташованих один за одним через вузькі проточки. А права клешня Біргусу ще вужча, в ній сім білих коралових атольчиків, на тих семи майже нічого не росте, тільки гніздяться чайки. Янг не раз вибирав з друзями з гнізд яєчка — смокчеш їх і відчуваєш запах риби.

Люди йшли до півострова-мису, бома жив там — відокремився од села, понаставляв навколо хатини і коло дверей