Читати книгу - "Життя у позику"

— Ви не маєте вже сенбернарів з пляшечками горілки на шиї?

— Нє. Коньяк надто дорогий, а собаки зробилися надто бешкетними. Самі випивали алкоголь. Для цієї мети маємо тепер волів. Здорових волів для витягання авт.

Хлопець, зблискуючи окулярами, витримав погляд Клерфе, який вкінці сказав:

— Тебе тільки мені сьогодні бракувало. Альпійський мудрагель на висоті тисяча двісті метрів! Може на додаток звешся Песталоцці або Лаватер?

— Нє. Ґерінґ. — Хлопець показав зуби, в яких бракувало одного сікача. — Але на ім’я маю Губерт.

— Ти, може, родич цього…

— Нє, — перебив його Губерт. — Ми походимо з Ґерінґів базельських. Якби я належав до тих, то не мусив би тут помпувати бензин. Ми б отримували грубу пенсію.

Клерфе помовчав.

— Дивний день, — сказав врешті. — Хто б таке сподівався? Всього найкращого тобі, синку, в наступному житті. Ти був для мене сюрпризом.

— Ви для мене нє. Ви ж автогонщик, правда?

— Чому ти так вирішив?

Губерт Ґерінґ показав на майже геть затрасканий болотом номер на радіаторі.

— То ти ще й детектив! — Клерфе сів за кермо. — Може, тебе краще завчасу ув’язнити, щоб позбавити людство від нового нещастя. Коли станеш прем’єром, буде вже пізно.

Ввімкнув двигун.

— Ви забули заплатити, — сказав Губерт. — Сорок два франчика.

Клерфе подав йому гроші.

— Кажеш, Губерте, франчика! Це мене тішить. У країні, де гроші називають пестливо, ніколи не буде диктатури.

За годину авто застрягло. Кілька снігових лавин на схилі обірвалося і засипало шосе. Клерфе міг розвернутися і спуститися назад у долину, але не мав бажання ще раз так швидко зустрітися з риб’ячими очима Губерта Ґерінґа. Крім того, не любив розвертатися. Тому терпляче сидів далі у своєму авто, курив цигарки, пив коньяк, прислухався до каркання ворон і чекав на Бога.

Бог з’явився за якийсь час в образі невеликого снігового плуга. Клерфе поділився з водієм рештою коньяку. Потім той рушив уперед і почав здіймати своєю машиною тумани снігу і відкидати його на бік. Двісті метрів далі шосе знову було чисте. Сніговий плуг з’їхав на бік, і авто Клерфе прослизнуло повз нього. Водій плуга помахав йому на прощання. Він, як і Губерт, носив червоний светр і окуляри. Тому Клерфе, розмовляючи з ним, тримався безпечних тем — сніг і алкоголь, двох Ґерінґів упродовж одного дня було б однак забагато.

Губерт плів дурниці, перевал не був засипаний. Авто піднімалося тепер швидко вгору, і враз Клерфе побачив далеко перед собою долину, сизу і лагідну в ранніх сутінках, а в ній село з розсипаними кубиками будинків з білими дахами, кривою церквою, ковзанками, кількома готелями і першими світелками у вікнах. Потім повільно з’їхав униз серпантином. Десь в долині, в одному з санаторіїв, повинен мешкати Ґольманн, його змінник, який минулого року захворів. Лікар встановив туберкульоз, але Ґольманн сміявся з цього діагнозу — щось таке в епоху антибіотиків і пеніциліну вже не могло бути, а якщо й було, то людина діставала жменю пігулок, кілька заштриків і знову була здорова. Але ті чудесні засоби виявлялися не такими вже прекрасними і безвідмовними, як їх вихваляють, особливо серед людей, які виростали в роки війни і були виснажені. Під час «Перегонів Тисяча Миль» в Італії Ґольманн неподалік Рима дістав кровотечу, і Клерфе мусив його дорогою висадити. Лікар наполягав на тому, щоб вислати його на кілька місяців у гори. Ґольманн казився, але врешті скорився, з тією лише різницею, що кілька місяців перетворилися на рік.

Враз двигун почав кашляти. Свічки, знову свічки! Останній відрізок схилу проїхав з вимкненим двигуном, поки авто не зупинилося на рівній дорозі, і лише тоді відкрив капот.

Проблема була, як завжди, в залитих мастилом свічках другого і четвертого циліндра. Викрутив його, прочистив, після чого засунув на давнє місце і ввімкнув стартер. Тепер двигун функціонував, і Клерфе натиснув кілька разів рукою на педаль газу, щоб усунути зайве мастило. Мотор знову заревів. Коли випростався і побачив, що галас сполохав коней, запряжених в сани, що під’їжджали з другого боку. Коні стали дуба і, шарпаючи саньми, кинулися у бік авто. Клерфе вибіг їм навперейми, вхопив лівого коня за віжки і добру хвилину дозволив себе волочити.

Врешті коні зупинилися. Вони тремтіли усім тілом, а над головами клубочилася хмара пари. Їхній переляканий, божевільний погляд справляв враження, мовби очі належали якимсь доісторичним істотам. Клерфе обережно опустив віжки. Коні стояли, пирхаючи і побрязкуючи дзвониками. Вочевидь, то не були звичайні шкапи, вживані до запрягу.

З саней піднявся високий чоловік в чорній хутряній шапці і почав заспокоювати тварин. Біля нього сиділа молода жінка, котра міцно вхопилася за поручні. У неї було засмагле обличчя і дуже світлі очі.

— Мені дуже прикро, що я вас налякав, — сказав Клерфе. — Я не подумав про те, що коні тут не звиклі до авто.

Чоловік ще трохи займався кіньми, після чого пустив поводи і сів у сани.

— Не звиклі до авто, які так галасують, — сказав холодно. — В кожному разі сани я міг би сам затримати. Проте я дякую, що ви намагалися нас врятувати.

Клерфе оглянув свої штани, потім підняв очі і побачив зарозуміле обличчя, в якому тлів ще слід насмішки, мовби той глузував з того, що він без потреби вчинив героїчний жест. Вже давно ніхто у нього не викликав такої відрази з першого погляду.

— Я не збирався рятувати вас, — відказав сухо, — а своє авто від полоззя ваших саней.

— Маю надію, що ви при цьому не дуже вимастилися.

Чоловік зайнявся знову кіньми. Клерфе придивився до жінки.

«Вона і є причиною, — подумав. — Він сам хоче залишитися героєм».

— Ні, я не вимастився, — відказав повільно. — Для цього треба чогось більшого.

Санаторій «Белла Віста» розташувався на узвозі вище села. Клерфе припаркував авто біля входу, де стояло вже кілька саней.

— Клерфе! — гукнув хтось.

Озирнувшись, побачив, на своє здивування, Ґольманна, який наближався до нього. Думав, що застане його в ліжку.

— Клерфе! — гукав Ґольманн. — Це справді ти?

— Авжеж. А ти? На ногах? Я думав, лежиш у ліжку.

Ґольманн розсміявся.

— Лежання тут старосвітське. — Поплескав Клерфе по спині і втупив погляд в авто. — Мені здалося, що я чую знизу гарчання «Джузеппе», я думав вже, що то галюцинація. А потім побачив, як ви піднімаєтеся вгору. Що за несподіванка! Звідки ти їдеш?

— З Монте-Карло.

— Ти диви! — Ґольманн не міг заспокоїтися. — І на додачу з «Джузеппе», цим старим левом! Я думав