Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене почали бити дрижаки. Я знову сів і вийняв люльку; в будинку було тихо, як у домовині, отже, вдова ні про що не дізнається. Минуло досить багато часу; я почув, як далеко в місті почав бити годинник: «Бум! Бум!» — пробило дванадцяту. А після того знову стало тихо, навіть тихіше, ніж перше. Незабаром я почув, як у темряві під деревами хруснула гілка — щось там рухалось. Я сидів нерухомо і прислухався. Аж раптом хтось ледь чутно нявкнув: «Няв! Няв!». От здорово! Я так само тихо нявкнув у відповідь, а потім загасив свічку й видерся через вікно на дах сараю. Звідти я сковзнув на землю і прокрався під дерева. Дивлюсь — так і є: Том Сойєр чекає на мене.
Розділ II
Ми навшпиньки рушили стежкою між деревами у кінець саду, нахиляючись якомога нижче, щоби гілки не черкали по голові. Проходячи повз кухню, я спіткнувся об корінь і наробив шуму. Ми присіли й затихли. Негр міс Вотсон — його звали Джим — сидів на ґанку кухні; ми дуже добре його бачили, бо у нього за спиною стояла свічка. Він схопився на ноги і десь зо хвилину прислухався, витягнувши шию; а тоді запитав:
— Хто там?
Він ще послухав, потім нечутно наблизився і зупинився просто між нами: можна було доторкнутися до нього пальцем. Час спливав, але стояла абсолютна тиша, а ми всі були так близько один до одного! Аж раптом у мене засвербіла щиколотка, а почухати її я боявся; потім засвербіло вухо, потім спина, якраз між лопатками. Думаю: якщо не почухаюсь зараз, то помру. Я потім не раз переконався: якщо ти десь у гостях, або на похороні, або хочеш заснути і ніяк не можеш — взагалі, коли аж ніяк не можна чухатись, — у тебе обов’язково зачешеться все одразу.
Тут Джим і каже:
— Послухайте, хто це? Де ж ви? Я ж усе чув, свинство яке! Гаразд, я знаю, що мені робити: сяду й сидітиму, доки знову щось не почую.
І він усівся на землю, просто між мною і Томом, притулився спиною до дерева і витягнув ноги так, що ледь не дістав до мене. У мене почав свербіти ніс. Потім у носі. Потім під носом. Свербіло так, що аж сльози на очах виступили. Я просто не знав, куди себе подіти. Така напасть тривала хвилин шість або сім, але мені здалось, що пройшло набагато більше часу. Тепер у мене чухалося в одинадцяти місцях одразу. Я подумав, що зможу протриматись ще не більш як хвилину, але якимось дивом тримався й далі. І тут якраз Джим почав глибоко дихати, потім захропів, і у мене все одразу минуло.
Том подав мені знак — ледь чутно прицмокнув губами, — і ми рачки поповзли геть. Коли відповзли кроків на десять, Том прошепотів мені, що хоче задля сміху прив’язати Джима до дерева. А я сказав: «Краще не треба, він прокинеться й наробить галасу, і тоді побачать, що мене немає на місці». Том сказав, що в нього замало свічок, треба було б пробратись до кухні й узяти побільше. Я намагався його відмовити, мовляв, Джим може прокинутись. Але Тому хотілося ризикнути, тож ми зайшли на кухню, взяли там три свічки, і Том залишив на столі п’ять центів як плату. Потім ми з ним вийшли; мені кортіло чимшвидше опинитися подалі, але Том хотів підповзти до Джима і якось пожартувати з нього. Я почекав його, і мені здалося, що пройшло багатенько часу — так було довкола безлюдно й тихо.
Коли Том повернувся, ми з ним побігли стежкою навколо саду й незабаром опинилися на самісінькій верхівці гори по той бік будинку. Том сказав, що стягнув капелюх із Джима й повісив його на гілку в нього над головою, а Джим трохи поворухнувся, але так і не прокинувся. Наступного дня негр розповідав, нібито відьми зачаклували його, приспали і їздили на ньому по всьому штату, а потім знову посадили під дерево й повісили його капелюх на гілку, щоб одразу видно було, чия це справа. А іншого разу Джим розповідав, що вони доїхали на ньому до Нового Орлеану; потім у нього з кожним разом виходило все далі й далі, так що зрештою він став говорити, нібито відьми об’їхали на ньому навколо світу, замучили його ледь не до смерті, й спина у нього була вся стерта, як під сідлом. Джим так запишався після цього, що на інших негрів і дивитись не хотів. Негри приходили за багато миль послухати, як Джим буде розповідати про свої пригоди, і його так поважали, як жодного іншого негра у наших краях. Зустрівши Джима, чужі негри зупинялися, відкривши рота, і дивилися на нього, наче на якесь диво.
Коли темніло, негри полюбляли збиратися на кухні біля вогню і розповідати про відьом; але варто було комусь завести про це мову, як Джим негайно втручався: «Ой, ну що ти можеш знати про відьом?!». І оповідачеві не лишалось нічого іншого, як одразу замовкнути. П’ятицентову монетку Джим нанизав на мотузочок і завжди носив на шиї; він розповідав, нібито цей талісман — чортів подарунок, і нібито ним можна лікувати від усіх хвороб і викликати відьом, коли заманеться, варто лише пошепотіти над монеткою. Щоправда, Джим ніколи не зізнавався, що саме він шепоче. Негри з усієї округи віддавали Джиму все, що у них було, аби тільки глянути на цю монетку; однак вони нізащо на світі не доторкнулися б до неї, бо ж монета побувала в руках чорта. Робітник він став тепер нікудишній — дуже вже загордився, що бачив чорта і возив на собі відьом по цілому світу.
Так от, коли ми з Томом підійшли до урвища й подивилися вниз, на містечко, там світилося лише три чи чотири
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Гекльберрі Фінна», після закриття браузера.