Читати книгу - "Якби"

І все ж таки ніколи не могла позбутися того огидного відчуття, що мова, яку я так любила, виписуючи слова на папері, не підкорялася моєму язику. Ніби десь в гортані жив огидний колючий троль, якого я ненавиділа. В глибині душі я вважала, що багато чого в житті не відбулося саме через нього. Особливо цей троль заважав мені в найважливіші часи, коли думка, яскрава і чітко сформульована, у живому спілкуванні перетворювалася на жалюгідне белькотіння. Гадаю, саме через це я і почала непогано писати — так, щоб висловлене на папері не поступалося тому, що можна вимовити вголос.

Мій начальник, головний редактор газети, людина розумна і відверта, колись так і сказав: «Ти перетворила свій найбільший мінус на найбільший плюс. Якби не твоя вада, невідомо, чи могла б так писати!»

І от сьогодні Олежик наступив на мій «мозоль» обома ногами, взутими в туфлі від Армані. І мені страшенно закортіло плюнути на їхні лискучі носаки.

Попри це я продовжувала сидіти, слухаючи його умовляння.

— Ти не думай, що покликав тебе, щоб знущатись, — казав він, — ти ж знаєш, як я тебе люблю! Тому вислухай уважно. Ось тут, — він розгорнув якийсь папірець, — адреса кращого лікаря, якого мені порадили не останні в цій країні люди. Самі в нього лікувались! Кілька сеансів — і ти наша! Тільки не заперечуй. Оплату лікування канал бере на себе, скільки б воно не коштувало! Я тебе дуже прошу, мала… Ну?

Чим він вирізнявся з-поміж усіх інших моїх знайомих, так це тою дитинною емоційністю, котра якимось дивом лишилася в цьому великому тілі, впакованому за останнім писком моди. Він ледь не плакав. І я припинила посміхатися.

— Розумієш, Олежку («Р-р-розззумієш, О-о-олежжжку»), — сказала я, — за всі ці роки я не раз намагалася вилікуватися. І сьогоднішній результат — остаточний і найкращий, якого можна було досягти. Це правда. Більше я не погоджусь на жодні експерименти. Облиш…

Він ніяково засопів. Розв’язав краватку, зняв її і сунув собі в кишеню, поклав свою велику долоню на мою.

— Слухай, мала, надія вмирає останньою. Не хочу лізти тобі в душу, але мені завжди не давало спокою запитання: звідки це у тебе? Ти була найкращою на курсі. Але це я знаю лише тому, що — згадай-но! — скільки чудових годин ми провели ось на цій лаві, скільки було між нами сказано. І ти чудово розмовляла, коли тебе не чули викладачі! Ніколи тобі не говорив, але у мене ще тоді стискалося серце від того, що ти не можеш показати себе у всій красі. Завжди ховалася у свою халабуду, наче равлик…

— Не розчулюй мене, старий, — сказала я.

Зависла пауза.

Вона висіла в повітрі нерухомо, як і саме повітря.

Я відвела погляд.

Не хотіла, щоб Олег бачив, як він згасає. Відволікла себе видовищем старечих рук, що кришили шматок булки голубам.

Я не помітила, як стара дістала з кишені окраєць булки і кришила її собі під ноги, спостерігаючи за ледачими тлустими птахами. Її обличчя було сховане за широкими крисами капелюха. Бачила лише пальці, що колупали булку. Білі крихти сипалися з неї, мов сніг…

Олежка допитливо глядів на мене.

— Ну, добре, — сказала я. — Якщо ти мучився стільки років, варто задовольнити твою цікавість. Власне, це ціла історія.

Чесно кажучи, нічого такого мені згадувати не хотілось. Але, якщо вже сказав «а», треба дійти до кінця алфавіту.

— Знаєш, у життя немає способу «якби», — подумавши, продовжувала я. — Але скажу відверто, якби не ця моя вада, моє життя склалося б інакше.

— Що ти маєш на увазі?

— Поясню. Тільки коротко. Мені було дев’ять років, коли на мене напав якийсь збоченець. Мені вдалося втекти. Але на якийсь час я взагалі втратила мову. Тобто те, що ти чуєш зараз, — неабиякий прогрес! А тоді кожне слово я вимовляла по п’ятнадцять хвилин. Хто це мав вислуховувати?! А от якби він мене не налякав, я б змогла розповісти матері про витівки її найкращої подруги, через яку батьки того ж літа й розлучилися. Якби вони не розлучилися, мати не померла б так рано від пиятики. І ми б не жили в злиднях. Я б ходила до нормальної школи, як всі діти. А не боролася за життя в ідіотському інтернаті для дітей із психічними вадами. Певно, можна додати, що якби не той день літа тисяча дев’ятсот вісімдесятого, то зараз я б… не відмовилася від твоєї королівської пропозиції, пане генеральний директоре!

Я розсміялася.

Олежик дістав з кишені краватку і витер нею червоне мокре чоло.

— Ось воно як… — промимрив він.

— Саме так, — весело кивнула я. — Не думай, ніби я вередую. Я просто знаю, що краще вже не буде. Лікарі зробили все можливе. І, в принципі, мене це влаштовує. Життя вдалося, старий! Не переживай за мене! І — дякую.

— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Але все ж таки дуже прошу: подумай. Я лишу тобі цю адресу. Повторюю, оплата лікування — за каналом в будь-якому випадку. Давай поговоримо про це через місяць. Ми будемо чекати. Час є. Можеш мені пообіцяти, що хоча б скористаєшся цією нагодою?

— Не знаю… — чесно сказала я.

— А я знаю! — посміхнувся він, підводячись з лави. — Я знаю, що тобі варто спробувати. Хоча б заради нашої дружби. Ти потрібна! Знаєш, нещодавно я почув такий вислів: «Коли блазні вдають із себе розумників, а розумники блазнів — кому нести істину?» Усєкла, маленька? Ти потрібна. Щоб нести істину. Тобі вірять. Ти не повинна здаватися.

Він чмокнув мене в чоло, розкланявся і побіг до авто, котре чекало на нього на узбіччі.

Відверто кажучи, остання фраза зачепила мене за живе.

Клятий троль! Я ледь не вкусила себе за язик.

Втупилася поглядом в руки старої, з яких сипався сніг.

Намагалася сконцентруватися на них і на зграї голубів, яких набралося, певно, з півсотні. Ціле море.

Топчуть одне одного, хапають їжу…

…Все, що вона сказала Олегові, було правдою і неправдою водночас. Правдою — тому що так воно і було, а неправдою — тому що все минулося і будь-які спомини не мали жодного сенсу, крім деструктивного.

Ніка міцно стисла зуби, спостерігаючи за голубами. Це бурхливе живе море, з якого виринали окаті верткі голівки з роззявленими дзьобиками, нагадало інтернат, в якому вона