Читати книгу - "Том 2"

Те мовляла, одпливала

У свої палати І милого не ходила

Більше виглядати...

VI

Стала слава на все село, Стали поговори,—

Все за того козаченька, Що чорнії брови.

Ой казали, говорили По всім селі люде: «Та вже з того козаченька Нічого не буде!

Леся Українка. Фото. 1886

«Роберт Брюс, король шотландський». Сторінка автографа

Як день божий, смутний ходить Та думку гадає,

Та щоночі йде над річку,

До темного гаю».

Славлять люди — і дружина Журиться, бо знає,

Чого милий у гай темний Щораз доходжае.

То в гай ходить, то в садочок, Де жила дівчина;

Бачить мила й знає добре,

Чия то причина...

Не вважає козаченько На ті поговори,

В його серці туга в’ється Та лютує горе.

Пішов якось у садочок У місячну нічку,

Походив там коло хати,

Потім в гай над річку.

Пішов, ходить бережечком Та думку гадає,

Все дивиться на річеньку,

Очей не спускає.

В той час вийшла русалонька Трохи погуляти,

Потім сіла коло річки Косоньку чесати;

Побачила козаченька,

Неначе зраділа, Усміхнулась,— лиш на личку Щось дуже збіліла.

Ходить смутний козаченько Та думку гадає,

А русалка чеше коси Та пісню співає:

«Любий козаче, чого ти ходиш Смутний по темному гаю?

Слухай, козаче, пісню русалки,— Тож я для тебе співаю!

Ой чи забув ти, серце-козаче, Пісню, що мила співала?

Ой чи забув ти тую дівчину,

Що тебе вірно кохала?

Коли забув ти,— чого ж ти ходиш, Дивишся пильно у воду?

Наче шукаєш у тій водиці Згублену милую вроду!

Ох не забув ти, серце-козаче, Пісні, що мила співала!

Ой не забув же тої дівчини,

Котра так щиро кохала!..

Як не забув ти,— ходи до мене!

Я твоя першая мила!

Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила!

Я вже не тая, що була перше (Лиш не забула кохати!),

Я вже русалка — і під водою Маю осяйні палати.

В мене палати кращі од царських, Із дорогого кришталю,

В мене віночок з чистого злота,

З перлів дрібних та коралю:

Все те для тебе дам я, козаче,

Тії палати й віночок,

Всії зберу подруг, будем для тебе Легкий водити таночок.

Любий козаче, йди ж ти до мене! Я твоя першая мила,

Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила!»

Козак слуха тую пісню,

Слуха, умліває,—

А русалонька до нього Руки простягає.

Біжить милий до русалки,

Та й не добігає,

Бо із річки — русалочок Юрба випливає;

Обступили козаченька,

В гаю залунало,—

Наче крик, неначе регіт,— Далі тихо стало...

Тихо, тихо з неба світить Промінь місяченька, Сидить тая русалонька Біля козаченька.

Похолонув козаченько,

Не чує, не баче,

Як над ним його кохана Вбивається, плаче:

«Чи се ж тії карі очі,

Що я цілувала,

Чи Се Ж ТеЄ 6ІЛЄ ЛИЧКО;

Що я милувала?

Ой чи се ж той козаченько,

Що я виглядала?

Вже ж не гляне він на мене,— Дарма виглядати!

Вже ж моєму миленькому Світу не видати!

Не озветься до своєї Любої дівчини —

Він німий лежить, холодний З моєї причини.

Ой забула б я, мій милий, І горе, і зраду,

Лиш устав би ти до мене, Дав мені пораду!

Нещаслива годинонько, Що ж я наробила?

Ой нащо ж я свою долю Та й занапастила!»

І знов тихо, з неба світить Промінь місяченька.

Ломить руки русалонька Біля козаченька.

[Волинь, с. Колодяжне.

1885 p., 6 грудня]

CAMGOH 1

(На біблейську тему)

ї

Кому сѳ так квітками, та вінками,

Та віттям гордеє чоло вінчають?

Кого то співами веселими й танками Ізраїльські дівчата зустрічають?

То йде Самсон, веде потужні лави З кривавого страшного бойовиська;

Він залучив собі багато слави,—

В сей день розбив він філістимське військо.

І бачить він: там під горою в далі Стіна його господи забіліла,

Йому назустріч, у жіночому околі,

Іде його хорошая Даліла.

Стрункий, високий стан, мов пальма в гаю, Мов у газелі, ясні очі чорні У філістимлянки; її з рідного краю Взяли Самсона руки непоборні.

Вона веде його з собою у палати,

Провадить щиру, любую розмову;

Що перемогу славную волів послати,

Вона уголос вихваля Єгову.

Самсонові дивні здались слова дружини,

І він спитав свою Далілу любу:

«За теє дякуєш ти бога сеї днини,

Що він послав твоєму люду згубу?»

«Чужа для мене мого люду доля!

Твої для мене стали рідні люде!

Твоя, Самсоне, лиш єдина воля Для мене завжди наймиліша буде!

Для тебе відцуралась я родини!

Хоч би збулася я і батька, й брата,— Кохання нашого щасливії години Були б для мене милая заплата!»

«Даліло, мила, за твоє кохання Чим можу я тебе надгородити?

Скажи, повідай, моя зоре, те бажання,

Хоч би загинуть — мушу я вволити!»

«Не хочу, милий, я твоєї згуби!

І за любов любові лиш бажаю:

Щоб не таїв від мене ти нічого, любий,

І щоб усе сказав, що я тепер спитаю».

«Даліло! більш, як я,— любить ніхто не може! Яка ж у мене є від тебе таємниця?!

Питай! Клянусь тобі у тім на ймення боже, Скажу тобі я все,— ти дум моїх цариця!»

«Отож тебе тепер я запитаю,

Коли ти дав мені ту обіцянку милу:

Чи завжди, як тепер, ти був найдужчий

в краю,

І звідки маєш ти таку велику силу?

Я ще дівчиною була в своїй оселі,

Як слава йшла про тебе поміж нами,

Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі,

Пас батьківські стада із пастухами.

Мовляли, йшов якось ти гаєм темним з дому, Без зброї у руках, без сагайдака,—

Аж ось в гаю від реву, мов від грому,

Звірина й птиця затремтіла всяка.

Рикаючи й трясучи головою,

Спинився лев біля тебе близенько,—

Ти ж необорною схопив його рукою Й надвоє розірвав, мов козеня маленьке.

А потім,— пам’ятаєш ту годину? —

Наш люд напав на вашу Палестину,

Тоді надію у тобі єдину

Ізраїль мав — і ти обороняв країну.

Та далі вже несила боронитись Вам стало,— почали вже знемагати;

Пообіцявся ж ворог відступитись,

Як згодиться твій люд тебе віддати».

«І згодивсь я, бо люд почав благати,

Щоб визволив! Хвиль скілька я вагався,

А потім дужі руки дав собі зв’язати І сам в неволю ворогам віддався.

Як привели мене у стан ворожий